10 цитат із Пулітцерівського роману Джеффрі Євгенідіса «Середня стать»
10 цитат із Пулітцерівського роману Джеффрі Євгенідіса «Середня стать»
Історія про те, що забувають люди, але пам’ятають гени.
[ads-pc-2]
Джеффрі Євгенідіс
«Середня стать» − проникливий та багатогранний роман-епопея американського письменника грецького походження Джеффрі Євгенідіса. У книжці розповідається про Калліопу Стефанідіс і три покоління греко-американської сім’ї Стефанідісів, кожне з яких має свої секрети. Калліопа − не така, як інші дівчата. Та щоб зрозуміти, у чому ця відмінність та як її прийняти, вона повинна відшукати не один скелет у шафі своєї родини.
Цей роман − окремий відвертий та емоційний світ, у якому Калліопа, що перетворюється на Калла, пізнає своє тіло, здобуває сексуальний досвід і вчиться приймати себе. Книга розповідає нам історію про те, що забувають люди, але пам’ятають гени.
За книжку «Середня стать» Джеффрі Євгенідіс отримав Пулітцерівську премію у 2003 році.
«Середня стать», Джеффрі Євгенідіс. (Видавництво Старого Лева, переклад Анни Вовченко, автор обкладинки Анастасія Стефурак)
1.
Я двічі з’явився на світ: спершу дівчинкою, у Детройті, напрочуд ясного січневого дня 1960 року; потім, у серпні 1974-го, − хлопцем-підлітком у приймальному відділенні лікарні в Пітоскі, штат Мічиган. Обізнані читачі могли довідатися про мене зі статті доктора Пітера Люса «Статева ідентифікація псевдогермафродитів із синдромом дефіциту 5-альфа-редуктази», опублікованої 1975 року в журналі «Дитяча ендокринологія». Чи, можливо, ви бачили моє фото в шістнадцятому розділі нині безнадійно застарілого видання «Генетика та спадковість». Це я − там, на 578-й сторінці, стою голий біля ростоміра, а очі мої приховані за чорним прямокутником.
2.
Я − колишня воротарка команди з хокею на траві, постійний член Фонду опіки над ламантинами, зрідка відвідую служби в грецькій церкві, а більшість дорослого життя пропрацював у Державному департаменті США. Я, як Тіресій, спершу був одним, а потім став іншим. Я був посміховиськом для однокласниць, піддослідною морською свинкою для лікарів; мене мацали педіатри й досліджували фахівці з дитячого здоров’я. Одна руда дівчина з Гросс-Пойнта закохалася в мене, не знаючи, хто я насправді. Брат її теж на мене запав.
3.
За шість тижнів я мав очі та вуха. За сім − ніздрі й навіть губи. Тоді ж почали формуватися статеві органи. Зародкові гормони, приймаючи хромосомні сигнали, заблокували мюллерів канал і спонукали до розвитку вольфову протоку. Двадцять три пари хромосом поєдналися й переплелися, крутячись, мов колесо рулетки, а тим часом дідо поклав руку на мамин живіт і промовив: «Ото ви щасливчики!». Ставши струнко, полк моїх генів чітко виконує всі накази. Тільки два перекинчики − чи то революціонери, це вже як сприймати − завчасно ховаються в хромосомі номер п’ять.
4.
Попри мою андрогінну свідомість, історія, яку я розповім, містить певний елемент суто жіночої циклічності. Як і будь-яка історія, пов’язана з генетикою. Я − остання частина довгого складнопідрядного речення, а почалося це речення багато років тому та іншою мовою − отже, щоб дістатися до кінця, тобто до моєї появи на світ, його треба прочитати від початку.
5.
Із досвіду я розумію, що почуття не можна описати словом. Я не знаю, що таке «смуток», «радість» чи «жаль». Мабуть, найкращий доказ патріархальності мови − це те, як вона спрощує емоції. Я хотів би послуговуватися складними синтаксичними гібридами, ваговитими германськими конструкціями, як-от «щастя, що супроводжує катастрофу». Чи «безнадійне злягання з власною фантазією». Хотів би показати, як «тривожний вияв смерті в старінні родичів» пов’язаний із «боязню дзеркал по досягненні середнього віку». Описати «смуток від банкрутства ресторанів» і «радість від появи міні-бару вдома». Мені завжди бракувало слів для розповіді про себе, а нині, коли почалася моя історія, вони потрібні мені ще більше.
6.
У всіх бойовиках, які ми бачили, після гонитви герой завжди вилазив на дах. Ми, невблаганні реалісти, обурювалися: «Чому вони всі роблять одне й те саме?», «Дивися. Зараз полізе на вежу. Бачиш? А я ж казав». Проте в Голлівуді на людській психології зналися краще, ніж ми. Бо в цій критичній ситуації Тессі відвела мене та Розділа Одинадцятого на горище. Можливо, то був рудимент нашого первісного минулого, коли, видираючись на дерево, ми рятувалися від небезпеки.
7.
Тоді, як означив це мій найперший цирульник, усім кортіло «ходити однаковими». Вважалося, що особистість формує оточення, і кожна дитина − це чистий аркуш. Моя медична історія була всього лише відображенням психологічних процесів, які відбувалися з кожним. Чоловіки ставали схожими на жінок, жінки − на чоловіків. Запанувало враження, буцім статеві відмінності зникнуть. А потім усе змінилося.
8.
У двадцятому столітті генетика прищепила нам давньогрецьку ідею фатуму на клітинному рівні. А щойно розпочате двадцять перше продемонструвало нове відкриття. Попри всі сподівання, код, який лежить в основі нашого єства, виявився недостатнім. Замість очікуваних двохсот тисяч генів, у нас їх лише тридцять тисяч. Не набагато більше, аніж у миші. І виникає вже нове дивне припущення. Непевне, суперечливе, але однак достовірне: усе залежить від нашого вибору. Природа обдаровує нас мозком. Життя обертає його на свідомість.
9.
Від миті мого народження, коли їх проґавили лікар і медсестра, до хрещення, упродовж якого вони затьмарили своєю витівкою священика, та неспокійної юності, коли вони провадили свій потаємний розвиток, статеві органи залишалися найважливішими у моєму житті. Хтось успадковує нерухомість, хтось − картини чи застраховані скрипкові смички. Ще хтось − японські тансу чи знамениті прізвища. Я ж успадкував рецесивний ген п’ятої хромосоми та декілька рідкісних фамільних коштовностей.
10.
У шостому столітті православні ченці викрали шовк із Китаю й перевезли в Малу Азію. Звідти він поширився по Європі, і ось приплив і до Північної Америки. Ще до Війни за незалежність Бенджамін Франклін заснував американське шовківництво в Пенсильванії. Шовковиці були висаджені по всій території Сполучених Штатів. Але тоді, зриваючи ягоди з підвіконня, я ще не мав і гадки, що наше тутове дерево якось стосується продажу шовку, і що такі самі дерева росли на бабциному подвір’ї в Туреччині. Воно стояло за моїм вікном, ніяк не виявляючи своєї значимості. Але тепер усе змінилося. Усі неживі предмети довкола мене почали сягати в минуле, оповідаючи мою історію.
Ілюстрації: Анастасія Стефурак
