A password will be e-mailed to you.

croatia

Незалежно від того, чим закінчиться війна в Донбасі, Путін вже досяг однієї важливої мети – відвернув увагу українців від реформ і інтеграції з Європою. Тобто від того, за що українці з такими жертвами змагалися на Євромайдані. Хоча б через пам’ять про Небесну сотню не дозвольмо Путіну на те: хоча це дуже складно, але навіть під час війни Україна мусить робити все можливе для того, щоб розвивати свою економіку і якнайшвидше стати членом ЄС. 

Дуже часто зустрічаюся з думкою, мовляв, зараз війна, тоді тепер нам не до того, щоб, припустимо, відкривати нові пішохідні переходи на кордоні з Польщею, які збільшать поток польських туристів у Львові і тим самим наповнять місцеві бюджети. Або тепер не час домагатися від Польщі повного виконання обіцянок про п’ятирічні візи для українців. Або не час пропонувати Європі, щоб вона створила для Західної України нову програму PHARE, з якої за участю ЄС-івських коштів фінансували б розвиток твердої інфраструктури: модернізацію доріг і залізниці, термомодернізацію будинків чи будівництва каналізації в західноукраїнському селі. “Почекаймо, аж закінчиться війна, тоді за все це візьмемося”. Ні, дорогі читачі. Тоді вже буде пізно. І хоч яким складним б це не здавалося, але за всі ці речі: реформи, нові пункти пропуску на польському кордоні тощо, маємо взятися з повною енергією саме зараз, щоб продемонструвати світу, що Майдан не закінчився розчаруванням, а Україна модернізується – і тому варто Європі за нею змагатися.

Чи це можливо? Приклад двох зовсім різних держав: Ізраїлю і Хорватії показує, що так.

Ізраїль – це чудовий приклад країни, яка майже від самого початку свого існування живе в постійному стані війни з теоретично сильнішими (як Росія) арабськими сусідами. А водночас це одна з найбільш розвинутих країн світу. Вони не мали виходу – мусили будувати заможну, розвинену державу в той же час, коли паралельно в країні відбувалися постійні теракти, а багато мусульманських країн грозили державі знищенням.

Другий приклад для України – це Хорватія з 1992-95 років. Що робили проєвропейсько налаштовані хорвати, коли в провінції Славонія тривала коротка, але регулярна війна з сильнішою, проросійською Сербією? Звісно, воювали і з повною послідовністю витіснили агресора. Але водночас – розвивали туризм, який є одним з двигунів хорватської економіки. Так, сам пам’ятаю, як тоді польські туристи почали масово приїжджати на відпочинок саме до цієї адріатичної країни, в якій тривала війна. Адже це було дешевше, ніж їхати в Італію, військові дії відбувалися в іншій частині країни, ніж туристичні регіони (бачите аналогію з Карпатами і Львовом?), а хорвати гарантували туристам безпеку і комфорт.

Хорватія, яка тоді щойно проголосила незалежність і була під тиском сербського агресора, не чекала до 1995 року (тобто до закінчення війни на Балканах) з тим, щоб почати розвивати туризм. Вона вже в 1992 році створила всі умови для того, щоб стати абсолютним лідером в царині туризму в цій частині Адріатики, та щоб туристи могли без зайвої затримки на кордонах туди приїхати. Туризм став важливою частиною хорватської економіки і забезпечив цієї молодої державі економічне зростання, так потрібне у ці неспокійні часи. Звісно, Хорватія переживала інші проблеми: за часів президента Тюджмана це не була зразкова демократія, і досі там є сильна корупція і високе безробіття, однак все ж таки на тлі інших Балканських країн хорвати – це приклад успіху.

Хорватія зараз в ЄС і НАТО і її вже нічого не загрожує також тому, що окрім мілітарної перемоги над сербськими сепаратистами в Славонії (не плутати зі Словенією), вони ще в часи війни модернізували свою економіку, розвинули той же туризм, стали відкритими для гостей з Європи. Одним словом, стали нормальною, більш-менш заможною європейською країною, а відтак сама Європа захотіла взяти Хорватію до себе, прийняти до НАТО і ЄС – чого досі відмовляють Боснії чи Македонії.

Незалежно від розвитку подій в Донбасі, Україна ще довго, може завжди, змагатиметься з постійною російською загрозою – як і Литва, Латвія і Естонія. Як не війна, то хакерські атаки і провокації спецслужб. Щоб впоратися з цим так, як це роблять Балтійські країни, Україна мусить бути економічно сильною. А підстави для того треба створити вже зараз.

На жаль, в Україні вже фактично знищили один з двигунів економічного зростання – важку промисловість на Сході. Однак є інші, надійніші, з великим потенціалом, якого досі не використовували навіть у 10%. Це сільське господарство і туризм – особливо в Західній Україні, частково Центральній та на Одещині (чого варта забута світом Бессарабія) і Херсонщині.

Про сільське господарство напишемо іншим разом. А ось туризм, особливо в Карпатах, у Львові, Ужгороді, на Розточчі та Волині – це “наша” тема. Та починати треба з основного – з відкриття кордону для туристів, які туди приїжджають з боку Польщі (поляки, німці, скандинави) та Словаччини (словаки, австрійці, чехи, німці).

Зараз, на жаль, туристи мають тут менше прав, ніж котрабандисти, і мусять чекати у величезних чергах. А тому не дивно, що бояться сюди приїжджати – і війна тут ні до чого.

Наш портал вже більш як два роки змагається за відкриття пішохідно-велосипедних пунктів пропуску на українсько-польському кордоні та в Ужгороді. Це – перше, що ми повинні зробити, щоб Україна стала більш відкритою для європейців (паралельно з цим треба нарешті впустити дешеві авіалінії). І як виявляється, є великий шанс на зміни. Внаслідок нашої громадянської кампанії “Piesze przejścia graniczne / пішохідні переходи” і дій польських парламентаріїв, яких ми попросили про допомогу, польське МВС прийняло постанову, в якій ідеться про будівництво за фінансовою участю польських повітів декількох пішохідних пунктів пропуску. Зокрема, їх планують відкрити в таких місцях, як Мальговіце – Нижанковиці, Гребенне – Рава Руська та в інших, де буде відповідне зацікавлення як польської, так української сторони.

З польського боку така зацікавленість є. З українського – зараз тяжко, бо війна.

Та як ми сказали: навіть під час війни не можна відволікати уваги від цих маленьких і потрібних кроків на шляху у Європу, від цих змін, які дозволять прикордонним районам Львівщини подолати бідність і розвиватися за рахунок того єдиного, що в них є – туристичної привабливості. Не змарнуймо цієї можливості, яка щойно відкрилася і не буде тривати вічно.

Текст: Якуб Логінов, PortEuropa; фото: 500px.com/ArturMagdziarz

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Shift + Enter або клікніть тут, щоб повідомити нас.