2019-го закінчився перший трирічний етап соцпроєкту

---

[ads-pc-2]

За останні 20 років кількість українських виробників одягу зросла в рекордні 1500 разів. На кінець 2015-го нараховувалося понад 3 тисячі брендів. Однак на ринку величезний дефіцит робочих рук. У середньому щороку з профтехучилищ випускається біля 50-60 студентів, які хочуть залишитися в професії. Це на всю Україну. При цьому з кожним роком до професійних ліцеїв вступають усе менше. Щороку ПТУ не набирають необхідних 9 000 студентів. 2016-го представники модної індустрії об’єдналися та запустили пілотний проєкт з реформування fashion-освіти – The ПТУ. Про перші результати, конкуренцію з Instagram та бюрократію говоримо з Аллою Кудзієвою, засновницею креативного агентства бренд-менеджменту «Kuku buro» та ініціаторкою The ПТУ.

---

Вісім років я активно займалася імпортом – завозила бренди в Україну з Європи. Зараз вони продаються у 250 магазинах по Україні. У певний момент я створила агентство, мета якого протилежна – експортувати українські бренди в Європу. Це якраз припало на післяреволюційний період. Як часто буває після таких подій, почався бум на власний продукт, зокрема фешн. Однак виявився дефіцит бренд-менеджменту. Усі бренди талановиті, але досвіду в них не було ніякого.

Коли ми розробляли бізнес-план цього агентства, то думали, що з часом зробимо своє виробництво. Навчимо молодих дизайнерів, а ті бренди, що відберемо й будемо експортувати, будемо і самі відшивати. Почали прораховувати всі етапи і виявили, що в Україні в дефіциті швачки, закрійники, технологи. Тобто немає кваліфікованого робочого ресурсу. Дефіцит був колосальним.

Власноруч у 2015-му ми зібрали базу українських дизайнерів. На початок 2016-го там було близько 3 тисяч людей, але шити не було кому. Фотографувати навчилися, а шити, як виявилося, ще ні.

Тоді ми пішли в ПТУ і попросили випускників. Ми пропонували довчити їх і надати роботу із зарплатою від 10 тисяч гривень. Ми стикнулися з першими проявами корупції: за контакти випускників в одному ПТУ попросили 10 тисяч гривень, в іншому – телевізор. Аргументували це все тим, що «таких приходить дуже багато». Тобто там це поставлено на потік: виробники, яким потрібні робочі руки, доплачують ПТУ, аби потім забрати перспективних студентів. Тому ми зрозуміли, що напряму не зможемо зайти туди як бізнес. Довелося робити соціальний проєкт і просувати його через державні інстанції.

Проєкт такий: ми три роки (стільки триває навчання в ПТУ) доповнюємо навчальну програму на 25%. Викладачами, темами, техніками, досвідом. Тобто беремо курс, вивозимо студентів у Київ або їдемо до них з лекціями. Інколи надсилаємо викладачам навчальні матеріали, які беремо в приватних закладах. Усе це – заради амбітної цілі – сформувати в Україні власну модну індустрію та провести реформу ПТУ. Бо наявна програма за своєю тривалістю та наповненням не відповідає ринку взагалі. Вона не відповідає вимогам сучасного виробництва, баєрів, дизайнерів. Тому студенти просто втрачають там три роки. 

Для реформування нам потрібно на малій кількості ПТУ протягом трьох років продемонструвати результат. Потім нам дадуть більшу кількість, потім – усю Україну. І тільки після цього станеться реформа.

У перший рік я готова була здатися. Ми працювали з чотирма ПТУ Київської області: у Білій Церкві, Василькові, Богуславі та Тетієві. Це те, що ми могли потягнути власним ресурсом. Тому що соціальний проєкт потребує значних часових вкладень. І фінансів у нас було не так багато, щоб брати більше. Була шалена бюрократія і паперова тяганина. Нам потрібен був офіційний дозвіл від МОН, що ми можемо їздити й доповнювати програму ПТУ своїми навчальними матеріалами. А звідти отримували листи або про те, що в них канікули, або про те, що ще потрібно почекати. Це демотивувало.

Щоб доповнити програму, ми спочатку її вивчили. Перший виявлений мінус – надмірно висока тривалість навчання. Не кожна 15-річна дівчинка хоче три роки навчатися на швачку. Для цього є купа курсів, де після шести місяців вже можна отримати навички, необхідні для першої роботи. Тому в ПТУ йдуть ті, кого не взяли зовсім нікуди і в кого немає фінансових ресурсів. Чим далі провінція – тим складніше працювати з дітьми.

Друга проблема – викладачі. Немає нових: на шкільних вчителів ще йдуть навчатися, а на викладача ПТУ ніхто не вступає. Сьогоднішнє покоління педагогів не може нікому передати свій досвід, а він колосальний.

Третя проблема – наповнення програми. Вона не адаптована ні під сучасність, ні під українські реалії. Це просто порізана радянська програма. У тій програмі не було нічого поганого, але її потрібно адаптувати. Виходить замкнене коло: нових викладачів немає, а ті, що є, не можуть дати адекватних знань, бо за програмою студенти мають вивчати прописаний «згори» мінімум.

Наприклад, практика починається тільки з другого курсу, але за машинки студенти сідають тільки на третьому. При цьому за програмою на роботу на машинці виділяють аж вісім годин на семестр. Тобто люди витрачають три роки і навіть не вміють шити.

Через це на ринку склалася така ситуація, що не дизайнери наймають закрійників, а закрійники обирають собі роботодавців. Або їх переманюють конкуренти, або вони взагалі виїжджають за кордон. Тому що в Польщі, Чехії та інших країнах-сусідах проблема схожа – усім потрібні хороші робочі руки. І навіть роботизація у найближчі десятиліття не надто переламає цю потребу. Тому що машину, яка буде сама відшивати, не зможе налаштувати людина, яка не вміє кроїти або не розуміє суті конструювання одягу. Може, колись техніку не потрібно буде налаштувати – тільки задавати параметри. Але це точно не станеться в найближчі 5-10 років.

Крім того, зараз бізнес має таку проблему: машини є, а людей немає. Багато дизайнерів та підприємств закупили техніку за кордоном. Їхня мотивація зрозуміла: немає кому відшивати – зроблю власне виробництво. Але багато виробництв так і не запустилися, бо немає людей, які б налаштували ці машини та які б за ними працювали. Поки що техніка автономно не працює. Уже зараз я би ввела додаткову професію та дала держзамовлення в ПТУ на інженерів, які налагоджують швейне обладнання. Ринок цього потребує.

Четверта проблема, напевно, найголовніша – відсутність мотивації в студентів. Із групи в 20 осіб лише 1-2 справді хочуть шити. Тому ми розробили додаткову мотиваційну програму для батьків та окрему для дітей. Першим ми демонструємо фінансові вигоди професії. Бо якщо батьки можуть «потягнути» будь-який інститут, вони віддають дітей у найпрестижніший. Ніхто не мріє про навчання своїх дітей у ПТУ. Але стабільна робота, працевлаштування після закінчення та непогана зарплата зі старту трохи покращують ситуацію.

Із дітьми ми працюємо через соцмережі та контент. Адже навіть у віддалених містечках всі діти ведуть Instagram, через який бачать красиву картинку нереального життя. Також під час розробки маркетингового плану ми проаналізували своїх конкурентів. Наша пропозиція «Закрійник, технолог, перспективна робота, ставка від 10 тисяч гривень» суттєво програє оголошенням у метро типу «Стриптизерка. Зарплата від 35 тисяч гривень. Стиліст, візажист, проживання».

Ми конкуруємо з «легким заробітком» та Instagram. Крім того, ніхто не хоче бути закрійником-технологом – тільки дизайнерами. Для дітей це слово магічне. Вони не розуміють, що це за професії, в чому їхня суть та які конкурентні переваги. Тому потрібно говорити їхніми словами. Наприклад, ми вивозили дітей та викладачів на різноманітні фестивалі, де показували, що ресайклінг/апсайклінг – круто і модно.

Ми вчимо і викладачів говорити іншою мовою з молоддю. Бо «ти на себе перешиєш братові речі» звучить не так гарно, як «ми освоїмо найновіші техніки апсайклінгу, зокрема печворк». Суть однакова, подача різна. Одна з останніх активностей – ми повезли викладачів на фестиваль вуличної культури «Don’t take fake». Ми їм підготували окрему лекцію, давали спробувати щось пошити, помалювати – вийти за рамки.

30 червня наші студенти з Білої Церкви провели власний показ робіт. Також дівчата брали участь в організації показу української дизайнерки Марини Рибалко (RYBALKO). А вже восени частина з них поїде працювати волонтерами на Ukrainian Fashion Week (проходитиме із 31 серпня по 4 вересня).

А з Васильківського ліцею після трьох років проєкту нам вдалося відібрати на практику шість студентів. Потрапити на практику не так легко: ми ретельно всіх тестували, проводили відбір. Перед початком усім провели екскурсію потужностями бренду TAGO та VICTORANISIMOV. Ми хотіли, щоб це їх замотивувало викладатися на практиці. Ми попросили на виробництвах, щоб це не була практика «для пташечки», а справжній челендж. Із цих шести студентів одного вигнали, а п’ять успішно закінчили практику.

Практика проходила на базі швейних виробництв – MONAMOON, OSTEL та майстерні бренду чоловічого одягу VICTORANISIMOV. Після неї трьом студентам запропонували оплачувану роботу в Києві. Однак одна дівчинка ще не знає, чи хоче працювати, бо задумується про навчання в інституті. А один хлопець сказав, що хоче бути саме закрійником-технологом. Нас це дуже вразило і показало, що ці три роки не минули дарма.

Потім ми зробили символічний випускний у шоурумі Артема Климчука.

Зараз він для молоді є прикладом і лідером думок. Найголовніше, що він теж навчався в ПТУ, тому розповів про власний шлях, роботу, створення бренду. Студентів це дуже надихнуло. Перші результати маємо – тож працюємо далі.