[ads-pc-2]

«Стояти, стріляти буду!», – пролунав крик за спиною, через кілька хвилин після того, як ми в непроглядній темряві перетнули межу, що відокремлює одне із сіл Київської області від 30-кілометрової зони відчуження.

Голос належав невисокому хлопчині у формі українських прикордонних військ, який помітив наші маневри перед перетином кордону, дочекався поки ми зайдемо на заборонену територію і, що називається, «взяв на гарячому».

«Документи покласти перед собою і відійти на три кроки. Хто такі і що тут робите?», – пішли питання, що супроводжуються звуком пересмикування затвору. «Гуляємо …», – безладним хором відповіла наша група. Затримання ставило величезний знак питання над ретельно розробленими планами походу по зоні відчуження, Прип’яті та вивчення радіаційного фону після пожеж в 30-кілометровій зоні.

Наша служба и опасна, и трудна

Проникнувши в зону відчуження без будь-яких дозвільних документів, ми свідомо порушили закон. Наш нелегальний похід підпадав під ст. 46-1 Кодексу України про адміністративні порушення, порушення якої загрожує штрафом у 340-510 грн. з конфіскацією знарядь правопорушення і подальшою «депортацією» до Києва. Чинити опір озброєному прикордоннику, а тим більше намагатися бігти, не було сенсу, і ми приготувалися до найгіршого.

«Затримати б тебе дня на три, щоб уму-розуму набрався, та ми тут вже два тижні без продиху стирчимо, а завтра перезмінка», – невдоволено мені повідомив круглолиций майор міліції, який на особистій машині моментально прибув на місце події. «Знаєте по чому зараз бензин? А ми за свої заправляємося – держава грошей не виділяє», – продовжував вичитувати нас страж правопорядку.

Слова міліціонера підтвердив один з місцевих жителів, з яким нам довелося поспілкуватися кількома годинами раніше. Він стверджував, що у пожежників просто не було в наявності солярки, щоб виїхати на місце пожежі в зоні відчуження і вчасно ліквідувати загоряння. За його словами, горючку привезли тільки через добу, але вже тоді стало зрозуміло, що пожежа охопила територію в кілька десятків гектарів і просто так загасити її не вдасться.

На наш превеликий подив, нам вдалося звільнитися від міліції буквально через декілька годин. За цей час нас обшукали на наявність зброї та наркотиків і склали пояснювальні записки з приводу нашого нелегального проникнення в зону відчуження. Після цього нас вивели за периметр і наказали забиратися геть з очей. Це було величезною удачею, адже міліція цілком могла затримати нас до світанку, а вдень потрапити в зону на порядок складніше, ніж під покровом ночі. Тому, ледве опинившись по той бік паркану, ми зателефонували місцевому таксисту і через півгодини знову перетнули заповітну «колючку», але вже далеко від очей уважних прикордонників.

У зоні особливої ​​уваги

Взагалі, похід по зоні відчуження нагадує фрагменти радянського фільму «В зоні особливої ​​уваги». Ідеальною вважається вилазка, під час якої тебе не побачив жоден сторонній чоловік. Велика частина пересувань відбувається вночі, коли стихає автомобільний рух і можна пересуватися уздовж траси не боячись бути виявленим міліцейським патрулем або проїжджаючою машиною. Аналогічним «партизанським» способом обходяться КПП і міліцейські «бобики», що регулярно їздять по Прип’яті. Зустріч з патрулем означає швидке і безславне закінчення походу і сталкери часто вибирають маршрути, далекі від автомобільних трас і руху патрульних машин. Але в таких маршрутах є свої недоліки – 50-кілометровий перехід по зарослій залізниці приносить мало задоволення, а одноманітний вигляд рейок, шпал і хід в неповний крок здатний звести з розуму найвитривалішу людину.

Що стосується спорядження, то похід по зоні дуже схожий із звичайною туристичною вилазкою. Різниця полягає лише в тому, що ночувати потрібно не в наметах, а покинутих будинках і квартирах і в тому, що неждані зустрічі загрожують різного роду неприємностями. Проблема з водою вирішується «аквафоровським» фільтром, а набір їжі представляє з себе стандартний «сухпай», що складається з великої кількості каш, консервів і калорійних шоколадних батончиків, горіхів і згущеного молока.

Радіація в зоні

З моменту аварії рівень радіації в зоні знизився в сотні разів і більшість важких елементів встигли розкластися. У багатьох місцях зони радіаційний фон все ж перевищує норму, але про шкоду малих доз радіації на людину дотепер сперечаються найвідоміші вчені і єдиної думки в цьому питанні немає. Вважається, що верхня межа безпечного для здоров’я радіаційного фону становить 50 мікрорентген на годину. Наприклад, у моїй київській квартирі цей показник становить 13-14 мкР/год, на даху дев’ятиповерхового будинку в Прип’яті ми наміряли 16 мкР/год, а на покинутому заводі Юпітер всього 16 мкР/год.

 

У самій зоні найсильніше «фонить» рудий ліс і місцевість, яка опинилася під впливом так званого західного сліду радіації. Наприклад, факел на в’їзді в місто випромінює приблизно 3 мілірентгена на годину (мР/год), а листя біля рудого лісу близько 500 мкР/год. А ось фон всередині більшості прип’ятських квартир і зовсім не відрізняється від київського. Кажуть, що найбільш заражене місце Прип’яті – це підвал місцевої лікарні, де досі лежить одяг перших ліквідаторів, але перевіряти цю здогадку мало хто ризикує.

Що цікаво, люди які ніколи не бували в зоні та її околицях, регулярно отримують куди більші дози радіації, ніж бувалі сталкери – наприклад, при авіаперельотах або медичних обстеженнях. Один з пасажирів рейсу Київ-Дюссельдорф заміряв рівень радіації в літаку і виявив, що він перевищує норму в кілька разів і становить 262 мкР/год. А при проходженні комп’ютерної томографії пацієнт отримує дозу в цілий рентген! До слова, для розвитку променевої хвороби людині достатньо отримати дозу опромінення у 100-200 рентген. В цілому ж, доза радіації, отримана за похід в Прип’ять цілком порівнянна зі звичайною флюорографією, на яку так люблять відправляти українські лікарі.

Тварини в зоні

Що стосується тварин, то цього разу нам не пощастило – за весь час походу нам вдалося лише одного разу побачити пробігаючу лисицю і декілька разів почути, як лось намагається проломитися через густий ліс. Взагалі, чутки про небезпеку місцевої звірини сильно перебільшені. Самотні вовки, кабани та лосі при наближенні людини починають «драпати» світ за очі, а реальну небезпеку представляють лише зграї вовків взимку і лосі під час гону.

Природно, при цьому не слід нехтувати елементарними правилами безпеки, наприклад, гладити симпатичне порося – це не найкраща ідея, адже через мить із сусідніх кущів може вистрибнути розлючена свиноматка і ось від неї вже треба бігти світ за очі. Насправді, найнебезпечніші тварини зони – це сторожові собаки біля КПП, які, на відміну від людей, чують нелегалів за кілометр і всіма силами намагаються виявити їх присутність в навколишньому лісі.

Як би це смішно не звучало в 21 столітті, але сторожові собаки – це найкраще, що змогли придумати люди для охорони 30-кілометрового периметра. Сама зона відчуження представляє з себе величезну територію, яку по суті охороняє кілька десятків людей. Не дивно, що місць для проникнення на заборонену територію просто ставок гати, чим безсоромно користуються любителі пригод на зразок нас. Що стосується розпилу радянських конструкцій на металобрухт і вивезення лісу, то це галузь «народного господарства», фактично монополізована місцевим керівництвом і представляє з себе окрему тему для розслідування. По дорозі нам не раз траплялися свіжозрубані ділянки лісу і купи металобрухту, дбайливо звалені в купу в очікуванні на вивезення до «великої землі».

Дорога додому

Фінальним акордом нашої подорожі був підйом на РЛС-дугу в колись секретному радянському містечку Чорнобиль-2. Сама дуга охороняється так само, як і вся зона відчуження – вельми недбало. І справа тут не в роздовбайстві охоронців, а в тому, що 2-3 людини фізично не в змозі забезпечити відсутність сторонніх на об’єкті площею кілька квадратних кілометрів. Ми почали сходження в досвітніх сутінках близько 4 години ранку, і зустріли схід сонця на висоті 150 метрів і з приголомшливим панорамним видом на зону відчуження.

Після підйому на дугу нас чекало ще два переходи – до броду через річку Уж та до села Дитятки, яке межує із зоною відчуження. До речі, сама річка по чистоті й красі пейзажів приємно відрізняється від засміченого Дніпра, а на одному з її берегів облаштована імпровізована база відпочинку для персоналу зони – з будиночками, дерев’яними столами, мангалами і спуском на пляж.

Останнім етапом походу був замір наших речей на наявність бета-випромінювання, але, як і очікувалося дозиметр видав «зелене світло» – фон нашого похідного спорядження не відрізнявся від середнього по Києву.

На завершення матеріалу, хочу настійно порекомендувати нашим читачам не повторювати подібний досвід, адже без наявності бази знань по зоні ви ризикуєте не тільки здоров’ям, але і можете накликати на свою голову чимало неприємностей. Бережіть себе!

Текст: Тимур Ворона, фото: Jimm Side