Inspired Expedition: Тиждень п’ятий
Inspired Expedition: Тиждень п’ятий
[ads-pc-2]
Inspired Expedition – це подорож Карпатами із заходу на схід тривалістю в місяць. Троє наших друзів вирушили у пішу мандрівку горами на цілий місяць і кожного тижня ділитимуться своїми враженнями в блозі експедиції.
Епізод 5. Черемош – Буковина – Верховина
Насправді більш-менш конкретний маршрутний план ми мали лише до румунського кордону, себто на чотири тижні шляху. Та ось 28 днів минуло, а відчуття, що треба йти далі залишилося. І ми пішли, без розрахунків кілометражу, без заздалегідь продуманих місць ночівель, імпровізуючи та довіряючи підошвам кросівок. І ми не могли звернути не туди, бо будь-який шлях у ці фінальні дні був нашим.
Спочатку спуск з полонинських хребтів. Завершальні види в висоти півтори тисячі метрів, вдалині тануть силуети пройдених гірських масивів. Згадалося, що саме про ці місця, про долину Черемошу, писав Коцюбинський у своїх неймовірних «Тінях забутих предків»: …на сірому небі показалось блакитне озерце. Остра полонинська трава сильніше запахла. Озерце в небі виступа з берегів і вже широко розлило води. Заголубіли знову верхи, а всі долини налились золотом сонця. Тут, в полонині, де небо накриває безлюдні простори, що живуть в самотині тільки для себе, вікує тиша. І як самотньо! Стоїш тут маленький, як бадилина у полі. Під ногами зелений острів, що його обливають блакитні води далеких гір…
«Черемош простягся в долині, як срібна нитка, і шум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сіножатям, м’яким і повним. Вниз западалися глибокі чорні ізвори, звідки родились холодні потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тільки бурий ведмідь-«вуйко». Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ. Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум».
Якщо раніше ми йшли у відповідності до лінії гірських хребтів, то тепер шлях наш пролягав по дну долин, вздовж гомінких річкових потоків: Шибений – Чорний Черемош – Пробійна – Білий Черемош. На річках-притоках зустрічалися залишки дерев’яних гребель, які тут називають кляузурами. Колись ними перегороджували річку на два-три дні, а потім відкривали шлюз і на високій воді такого штучно створеного паводку сплавляли ліс, що звозився з навколишніх схилів, до повноводного Черемошу. Тепер ці дамби непотрібні, вони трухлявіють і поволі розчиняються у ландшафті. Ще одні карпатські руїни, що зникають назавжди.
Замість гребель та річок тепер користуються дизельними тягачами та дорогами. Лісовозні дороги погано комбінуються з дощем – розбухають, розм’якшуються, потопають в калюжах-озерах кольору кави з молоком і каламутні струмки знаходять русло посеред колії. Ми прочавкали ними не один десяток кілометрів.
День Незалежності ми зустріли у селі Яблуниця. Розпитували селян про святковий настрій – «та то в райцентрі святкують, а у нас тут укладка сіна та лісопилка зараз кожного дня».
По дорозі багато деревообробних комбінатів, пахнуть хвоєю складені на просушування дошки. Лише в неділю затихають тартаки та перестають курсувати лісовозні вантажівки.
Відчувається зміна у місцевому словнику. Звичне «так» перетворилося на дзвінке гуцульське «йо», а ягоди брусниці змінили назву з бойківської кам’янки на гуцульський ґоґодз.
Часом натрапляли на грибні місця.
Переходимо Білий Черемош – на тому березі Франківщина, на цьому вже чернівецька Буковина.
Стежка вела нас буковинськими хуторами Путильського району: Самакова, бо самотньо лежить під горою; Перехресне, бо на перетині доріг розташований; Плита, бо на пагорбі велика пласка брила стоїть. Тут дуже рідко їздять автомобілі, а оселі розкидані по пагорбах, наче навмання. Як це несхоже на нашу міську скупченість, на п’ятнадцятиповерхове нашарування спальних районів, на дорожні затори та вранішні натовпи. Здається дивним, але схоже, що це зближує людей, коли сусід не за стінкою, а у двохстах метрах вище по схилу.
Ця частина маршруту не проходила мальовничими верхами. Ця ділянка була насичена справжнім виглядом карпатського життя без туристичних прикрас. Тут не було промаркованих загально ходжених стежок, але з’явилася чудова можливість щирого діалогу з місцевим населенням. З туристів ми перетворилися на пілігримів, що йдуть-йдуть і тим самим виконують якусь таємничу місію та викликають подив і добрі усмішки мешканців мікроскопічних нікому невідомих хуторів.
А ще було багато осінніх передчуттів. У горах осінь приходить трошки раніше та трошки пронизливіше, ніж на рівнинах.
Ми підходили ближче до сільських церков, що, мов іграшкові, височіли на зелених пагорбах.
Відчиняли хвіртки, що вели до старих кладовищ та зустрічалися поглядами з минулими долями, розглядаючи пофарбовані вручну фото-портрети на хрестах.
Вболівали на футбольному матчі, де веселилися дітлахи, незважаючи на ширину та нахил поля прямісінько посеред дороги.
Відкривали та закривали ворота-шлагбауми, долаючи паркани вздовж пасовиськ та сінокосів. Усі схили тут розмежовані, розподілені на багатокутники, щоб худоба знала своє місце і не пішла, куди не треба.
А іноді ми на власні очі переконувалися, що Земля й насправді дуже кругла.
У селах попередніх пройдених районів мешканці частенько вважали нас за іноземних бекпекерів. Не одноразово чулося в наш бік – «Хелло! Агой! Чех? Польська?». Тут, на межі Гуцульщини та Буковини, взагалі не вважали нас за туристів і все розпитували, до кого ж в гості мі йдемо. З одного подвір’я почувся жіночий голос – «Добрий день! До кого се завітали?» Ми відповідали, що просто йдемо, мовляв подорожуємо. Господарка здивовано зауважила, що тут так не буває, що певно ми до когось йдемо і все поривалася вказати нам шлях до наших місцевих родичів.
Ґражда – гуцульська хата-фортеця, що збереглася у селі Криворівня на своєму рідному місці з 18 століття. В холодну пору року корови та кози жили в притулах – таких коридорах, що тягнулися вздовж периметру всієї хатини, – відігріваючи стіни оселі своїм диханням. Таким чином, господарі та худоба жили під одним дахом, гріючи та годуючи один одного. Цілковита внутрішня самодостатність та майже повна незалежність від зовнішнього світу. Взимку хату могло повністю засипати снігом і тоді мешканці не виходити місяцями і жили на продовольчих запасах до самої весни.
32-ий день дороги, під зливою просуваємося до Верховини, колишнього села Жаб’є, куди приїздили в пошуках натхнення та сюжетів Франко, Коцюбинський, Параджанов. Ми теж відчули особливий настрій цих місць. А ще відчули, що Верховина стала фінішною точкою нашого маршруту.
Час прощатися з чарівними Карпатами, час дякувати їм за дива та спокій, подаровані нам на шляху, час пообіцяти горам зберегти їх скарби, секрети та панорами, що відкривалися нашим очам, пообіцяти обов’язково повернутися туди, де ми були щасливі протягом цілого місяцю. В Карпати.
***
За кілька днів до фінішу ми присіли на завершальній вершинці, закрили очі, запала тиша. Все зупинилося – хмари, звуки, навіть вітер завмер. Навколо лише павутинки в повітрі, краплини на кінчиках смерекових голок, силуети випадкових птахів, запах вологої землі, якісь жовтаві передосінні квітки – дрібниці світу, що створюють магічну та неповторну мозаїку буття. Так гостро відчулася краса і гармонія світу. Так щемко зловилося відчуття власного життя, сповненого рухом, натхненням та вдячністю. Десь тут був наш п’ятисотий кілометр шляху…
Ми просто втілили одну спільну мрію і пройшлися Карпатами. І тепер на будь-якій карті України зможемо показати наші кількасот тисяч захопливих кроків ВздовжКарпатської Експедиції.
Партнери еспедиції: компанія МТС, інтернет-партнер зв’язку в горах; фонд Вікімедіа-Україна; магазини спортивного одягу та туристичного спорядження Red Point, Marson та Саммит.
2 коментарі