[ads-pc-2]

Inspired Expedition – це подорож Карпатами із заходу на схід тривалістю в місяць. Троє наших друзів вирушили у пішу мандрівку горами на цілий місяць і кожного тижня ділитимуться своїми враженнями в блозі експедиції.

Епізод 3. Синевир – Горгани

Шлях до Свободи та ще далі

На неблизькому шляху з Колочави до Синевиру нам траплялися цікаві несподіванки. Спочатку була двохсотлітня церква св. Архангела Михайла у селі Негровець. Вона височіла на зеленому пагорбі, ґонтина – покриття стріхи, мов риб’яча луска, блищала у ранкових променях та переливалася всіма дерев’яними відтінками.

Потім від узбіччя траси потягнулася рівнина, заросла чагарником. Підпис на щиті говорив: «Сфагнове оліготрофне болото Глуханя. Гідрологічна пам’ятка природи». Ми б так і не оцінили цікавість місцини, якби не дідусь з найближчого подвір’я. Він відволікся від рубання дров та провів нам екскурс по болоті – «зараз-зараз, знайдемо! Чекайте, десь тут має бути. Вона полюбляє вологі ямки такі. Ось, диви!». Drosera intermedia Hayne, росичка. Рослина, що годується комахами, замість листя – вкриті ворсинками пелюстки розміром з ніготь. Необережні мушки сідають на привабливі липкі краплинки і так стають сніданком для цього червонокнижного хижака рослинного світу.

Наступний номер програми несподіванок викликав справжню бурю емоцій – ведмеді! Так, на нашому маршруті опинилися ці кремезні й волохаті звірі. Але, на щастя, наша зустріч пройшла не на дикій стежці в малиннику, а у резерваті на річці Тереблі. Тут відгороджено 12 гектарів лісового схилу для надання комфортних умов життя колишнім косолапим працівникам цирків та зоопарків.

Ще були дуже колоритні оселі Синевиру та Синевирської Поляни. «То хатинка бабусі Юстини, тут туристи частенько стають фотографують та навіть малюють», – каже про справжній музейний експонат сусідка. Електричні дроти часто виглядають анахронізмом.

Хочеться просуватися маршрутом у три рази повільніше – розпитувати, придивлятися,  малювати, ночувати в закинутих хатинах, просто завмирати та відчувати. Але ні, ми маємо мінімум 15 кілометрів у день, з перервою на півторагодинний обід.

«Лінія Арпада» – угорські укріплення часів Другої світової війни. Вони мали стримувати контрнаступ радянських військ у 1944, та не виповнили свого завдання. Тепер по горганських схилах там-сям знаходяться бетонні бункери, вогняні точки, траншейні лінії, підвали штабних землянок. Місцями до них провели туристичні доріжки.

А з очікуваних зустрічей сталася зустріч з групою експедиційної підтримки. Склад команди збільшився до семи чоловік – на п’ять похідних днів до нас завітали одеські друзі Микола, Настя та дві Олі. Привезли нам грецького вина, газові балони та гітару.

Озеро Синевир – розкручене місце, від того й таке людне. Шашлики та печена форель не входили у наші експедиційні плани, тому не затримуємося тут. Обідаємо шоколадом та сиром, уявляємо ці береги без туристів, човнів, кінних прогулянок та без десяти гривень за вхід. Уявляємо просто одвічну стіну смерек, що віддзеркалюється у не менш вічній поверхні цього гірського ока, найбільшого карпатського природного водоймища.

Свобода – хутір з такою символічною назвою був нашою метою для досягнення в ці дні. Ось вона яка, свобода. Розпитуємо місцевих дідусів, звідки назва. «Бо свободно туто жиєм!» – перша варіація. Наступна легенда звучала так: «То було рівно триста років тому, за часів царя Франца Йозефа (період царювання Франца Йосифа І – 1848-1916 – наша етнографічна примітка), двоє мужиків втекли від угорської панщини в карпатські ліси і знайшли тут галявину. Та й один іншому говорить – тут нас не знайдуть, тут нам свобода! Звідти й пішло – Свобода».

Живуть тут справді свободно, точніше – широко. Будиночки на порядній відстані один від одного, схили долини розкреслені квадратами сінокосів. Завітали до останньої хати села, там колишній лісник із сімейством. Вони тут лише на літо, сіном запастися, гриби-ягоди зібрати, худобу випасти. У вересні вниз, у Синевир. Така собі карпатська дача.

Загублений світ Аршиці

Горгани частенько описуються як найбільш дикий та глухий куточок Карпат. А район хребта Аршиці – то взагалі дичина в квадраті. Тут справді квадрат, територія 30 на 30 кілометрів без жодного поселення, лишень одні лісництва та лісозаготівлі. Ми взяли курс туди, така terra incognita не може пройти повз нас.

Тримаємо напрям на північ, перетинаємо кордон Закарпатської та Івано-Франківської областей. На самому верху, на галявині з боку Франківщини стоїть авто МНС, поруч працівник рятувальної служби виглядає щось у бінокль. Там блакитна хмара виростає прямо з гірського схилу. Лісова пожежа, горить південний схил гори Велика Мегла. І нам саме туди.

Наближуємося. Запаху диму майже немає, все йде вгору, як по трубі. Але ось хрусткий звук палаючої хвої, оранжеві спалахи у листві, голоси. Група пожежників на лісовозній дорозі, горить вище по схилу, хлопці не дають вогню перестрибнути дорогу та піти вниз. Озброєні лопатами, розприскувачами, відрами. Видовище навколо моторошне – жар від чорного попелища на дає підійти ближче, падаючі стовбури, обвуглені кореневища, яскраво-червоні драконячі очі розжарених вуглин розкидані там і тут. Димова завіса забарвлює небо у рудий колір.

А в небі вже півгодини, як гримає. Ранок був ясним, але хмари швидко зібралися із силами. По сигналу першої блискавки зашелестів дощ. Зашипіло, від розігрітих закопчених каменів зазміївся пар. Видовище! Зіткнення дощу та лісової пожежі. Вогонь слабшає, вода перемагає – це те, чого тут саме й бажали. Чутно радісні вигуки, МНС-ники спускаються вниз, хмари зробили своє діло.

Дощ. Довгожданий у цих краях. Його чекали обмілілі до дна ріки, зниклі полонинські джерела, квасоля та гарбузиння на городах-царинках, ліси згоряли від нетерпіння й спраги. Ось він, змиває пил з нашого шляху, освіжає повітря, здіймає прапори туманів над горами.

Як швидко пройшла зміна довколишніх декорацій, а з ними й наших костюмів – дощовики, куртки, накидки на рюкзаки. Навколо теж разючі зміни. Замість пухкої піни букових лісів над нами піднялися стрімкі смерекові стріли. Тут світ смерек, суворий та  похмурий, на відміну від полонинських хребтів з листяними передгір’ями.

На старих мапах ще вказана лісовозна вузькоколійка, що йшла долиною Свічі. Тепер її замінила розбита дорога, і нам на шляху зустрічаються лише зігнилі шпали та залишки залізничних мостів.

Околиці перевалу Полонина Мшана є надзвичайно знелюднілими краями. Ми пройшли день, не зустрівши жодної людини. Тут не збирають чорницю, не випасають коней, не рубають ліс. Туристи теж нечасті гості – складний для проходження та орієнтування район. Лише імлисті верхи, топкі болотяні яри, та височенні смереки, кожна з яких могла б стати щоглою фрегата.

Лісовозні дороги, як автобани – не призначені для пішоходів. Іноді колія пірнає під воду та йде прямісінько по дну річки Мшаної, кросівки безнадійно мокрі. Застиглі лісовози, пусті вагончики робітників. Неділя, вихідний, отже в нас була можливість якнайближче ознайомитися з робочим місцем лісоруба, точніше – зайняти це місце у кабіні гусеничного тягача.

На роздрукованій польській карті 1936-го року, за якою ми орієнтувалися в цих місцях, заздалегідь була поставлена синя плямка, що визначала положення справжньої гірської коштовності – озера Росохан. І ми змогли цю коштовність знайти.

Хоча через довгий посушливий сезон ми знайшли не озеро, а півозера. Рівень води спав на три метри, відкривши небу мозаїку пістрявого донного каміння. Дзеркало поверхні, напівпрозора блакить, вії ялин навкруги.

Настав час пускати в хід водонепроникну фототехніку, запасену саме для підводних зйомок. Вашій увазі представляються неймовірні фото внутрішнього світу росоханського озера. Без фотошопу. Потаємні бірюзові глибини, де завали смерекових стовбурів лежать на дні, немов скелети потоплених кораблів.

Планета Горгани

З Аршицького масиву було цілком логічно спуститися в селище Осмолоду. Там ми заночували у кемпінгу, де мали змогу прийняти душ та навіть випрати одяг. Досить вчасно, адже до наступного населеного пункту, гуцульського селища Кваси, ми мали йти п’ять днів дикими верхами Центральних Горган.

План був простий – пройти чотирма найвищими горганськими точками:  Висока, Ігровець, Сивуля, Братківська. Ось вони всі, в рядочок.

Попередні побачені нами Карпати мали два основні ландшафти – темно-зелену піну букового лісу та чорничний килим полонини. У Горган же є три характерні фактури – шипастий смерековий ліс у долинах, рівномірне полотно заростей альпійської сосни та так звані «греготи», поля кам’янистих завалів із характерним салатовим забарвленням лишайників на них.

Зона смерекового лісу проходиться без проблем, а от у хащах карликової сосни (у Карпатах називається жереп) шлях цілковито диктується прорубленою стежкою. Без неї пересування практично неможливе.

По кам’яних розсипах дуже зручно стрибати, як по сходах. Але часом сходинка може небезпечно розгойдатися та поїхати вниз під ногою.

Ми розмістилися на обід на самому верху, на маківці вершини Високої. Приголомшлива комфортність та спокій. Легкий вітерець, хмаринки обходять сонце, все сяє та мерехтить у якомусь неземному світлі. Пробуємо розгадати назви оточуючих вершин, але марно, потрібна велика оглядова карта. Ми сиділи там одні, безтурботні й щасливі, немов на безлюдному острові посеред застиглого моря карпатських просторів. І радість моменту відлунювала посмішкою на обличчі.

А вже наступного ранку під Сивулею нас накрив космічний туман. Це навіть не туман був, а така внутрішність хмари, вогка, сіра, дифузна. Вчора з вершини Високої ми бачили майже всі Українські Карпати – від Боржави до Чорногори. Вчора видимість була 200 км, сьогодні – тридцять кроків, це 20 метрів. Разючий контраст.

Діагональний світ. Знизу туман, зверху туман, нічого не видно, лише невиразні силуети ялин на тому березі каменистої площини. Край, прірва, пустота.

Далі трошки розвидніло й шлях пішов по старому польсько-чехословацькому кордону. На всьому протязі колишнього кордону тягнуться траншеї – це неспокійні місця, тут гриміли бої в обох великих війнах минулого століття. Та зараз тут тихо, імлисто і трішки сумно.

Зручними орієнтирами нам слугували пронумеровані прикордонні стовпчики, ми мали такий зворотній відлік –  9/11, 9/9, 9/8, 8/10, 8/3, 7/12…

З відповідних боків стилізовані абревіатури країн, іноді поставлений рік чи навіть герб. Деякі стовпчики лежать кимось викопані, деякі майже цілком поглинуті десятиріччями листопадів, деякі стирчать вертикально, як нові та щойно вимиті.

Непогода продовжує стискати холодні обійми й у наступний день, день траверсу Чорної Полонини. Полонина була скоріше не чорна а темно-сіра від туманної мряки, карпатська назва якої «негура». Пустий простір, фотоапарати майже не задіяні, зафіксували лише зустріч із конями. Табун гуляв собі по верхах, мустанги недовірливо покосилися на нас та й зникли в шлейфах водяного пилу. Згадався «Їжачок в тумані».

Піднявшись врешті решт на вершину Братківської, а потім з неї спустившись, вибравшись з висотних туманів, відігрівшись у лісі від невщухаючого вітру, прощаємося з цим окремим світом Горган і по перевалу Околе переходимо на Свидовецький масив.

Там наверху, змерзлі та вимоклі, ми все одно раділи та сміялися на черговій вищій точці нашого дивного маршруту, і повірте – сміялися щиро, а не задля фотознімку.

* * *

Рух пішки як найменша з можливих швидкостей нормального переміщення людини. І тут має працювати той самий принцип, що й для річкового русла – де швидкість течії більше, там ширина русла менше й навпаки. Тож чим менша швидкість нашого пересування, тим ширшим є поле зору, зона уваги. Подолану нами дистанцію у 250 кілометрів автівка здолала б за три години, велосипедист – за два дні, а літак пролетів би за двадцять хвилин. Ми йшли три тижні…

Попереду чекають льодовикові озера, вершини-двохтисячники на чолі з Говерлою, румунський кордон, долини Чорного та Білого Черемошів. Але це вже у наступній серії, у наступному експедиційному тижні.

До зустрічі на карпатських стежках!

Партнери еспедиції: компанія МТС, інтернет-партнер зв’язку в горах; фонд Вікімедіа-Україна; магазини спортивного одягу та туристичного спорядження Red Point, Marson та Саммит.

Далі буде