[ads-pc-2]

Поїздку до Мінська на травневі свята я замислював уже давно, але ближче до подорожі вирішив додати до маршруту столицю Росії. Як і всі мої попередні мандрівки, ця була недостатньо продуманою, із моїм зухвалим ставленням до житла та відсутності чіткого маршруту. І ось, домовившись про житло тільки в Гомелі, я вирушив у далеку дорогу. 

Ранок 30-го квітня. Зібрав свій звичайнісінький рюкзак і вирушив за межі Києва. Дістався до державного кордону за 7 годин, але тут у мене виникли проблеми з прикордонниками. Коли я підійшов до кабінки, люди, які стояли переді мною, повідомили, що вже чотирьох автостоперів повернули назад. Тоді я зрозумів, що зараз буде «весело». Спочатку тебе особисто розпитує перший прикордонник, що видає міграційну карту, потім інший ‒ що її приймає. Після цього відправляють на додатковий огляд багажу, однак, нічого не знайшовши, викликають керівництво. Воно з’являється лише за півгодини. Мене запитують: «Що? Куди? Навіщо?». Згодом найстарший по рангу занотовує це все на аркуші паперу, хоча відповіді на всі питання є в міграційній карті, яку я вже давно заповнив.

Через півтори години допитувань я таки перетнув кордон, а згодом опинився в Гомелі. Уже зранку вирушив до Мінська. Автостоп у Білорусі дуже сподобався, адже менш ніж за 4 години я подолав 300 кілометрів. Доїхавши до міста, розпочав пошук житла своєрідним способом, який практикував ще в Кишеневі: пишу на картонній табличці «NEED A COUCHSURFING» та йду гуляти по центру міста (у Молдові вже через 10 хвилин я домовився за житло з одним німцем).

Але в Білорусі інакше: я собі гуляю, а люди проходять повз мене з розгубленими обличчями, не розуміючи, чого від них хочу. Та біля центральної площі я зустрівся поглядом із двома ОМОН’івцями, що стояли навпроти мене і люб’язно вирушили назустріч. Підійшли, не представившись, запитали, що в мене написано на картонці. Пояснив, що це назва сайту, де люди домовляються про те, щоб хтось комусь показав місто (бо якби сказав, що шукаю нічліг, то вони мені відразу б його надали – у відділку).

Погрожували забрати у відділок «за привличение к себе внимания общества», перевірили документи та рюкзак, але відпустили зі словами: «Еще раз увидим ‒ заберем». По рації ОМОН’івці повідомили, що по Мінську ходить студент-українець, який рекламує свій сайт. Я посміхнувся та задумався, адже було б непогано, якщо б Couchsurfing був моїм сайтом. Все-таки заховавши табличку, я знайшов хоста звичайним способом ‒ за допомогою сайту.

Розповівши цю історію дівчині, в якої зупинився, у відповідь почув: «Не, ну ты тоже молодец, с табличкой по центру Минска ходить». Уже в Мінську прочитав, що для того, щоб потрапити українцю в Росію, треба мати офіційне запрошення, медичне страхування та наявність двох із половиною тисяч гривень на рахунку. Із переліченого в мене було тільки останнє. Після трьох днів прогулянок по Мінську, вирушив до Москви.

Майже після години очікування на трасі, мені зупинився чоловік, який саме їхав до столиці Росії! Я розповів йому, що хвилююся про перетин кордону, але він відповів, що як такого між Білоруссю і Росією немає, там перевіряють тільки вантажівки. Тож через три години ми без проблем перетнули кордон. Я почав шукати житло, користуючись супершвидким російським інтернетом, що надав мені водій.

Увечері отримав повідомлення про наявність вільного ліжка в одній із московських квартир, тому о 22:00 я опинився там. Прокинувшись зранку, зрозумів, що в мене на один день більше на Москву, ніж я планував, тож після двох годин вагань, вирішив їхати в Санкт-Петербург. Дізнавшись у своїх каучерів, як дібратися до траси на Петербург, яка відносно близько знаходилась від їхнього житла (що, напевно, й стало для мене рішучим фактором), я вирушив до траси.

Автостоп у Росії не гірший, ніж у Білорусі. Однією машиною, щоправда, мені не пощастило доїхати до культурної столиці, але більше 20 хвилин на узбіччі я не стояв. О 00:35 я вже був у Петербурзі. Так як писав на «Кауч» зранку, і в дорозі не мав змоги перевірити, чи погодився хтось, перевірив повідомлення в цей час та знайшов потрібне: «Привет, приезджай». Я швидко зателефонував на вказаний номер, але ніхто не відповів. Подивившись на годинник, зрозумів, що люди вже, напевно, сплять, однак нічого розумнішого, ніж надзвонювати їм, я не придумав. Із шостої спроби чоловік підняв слухавку, і ми про все з ним домовилися.

Санкт-Петербург ‒ напевно, найкрасивіше місто, в якому я побував за все своє життя. Після одноденних оглядин, відвідин майже всіх можливих культурних пам’яток, знайомств із місцевими та релаксу біля Неви, вирушив назад до Москви. У дорозі сів до водія, син якого воює на кордоні з Україною. Це знайомство дійсно могло для мене сумно закінчитися, так як людиною він був дуже проросійсько налаштованою, постійно розповідав, які ми, українці, фашисти та нелюди, розказав, як убили друга його сина на кордоні. У доповнення ще ненавидів людей, які їздять автостопом (незрозуміло тоді, навіщо він мене підібрав).

О 21:30 я вже був у Москві. Повернувся до тих самих людей, утім, вони повідомили, що завтра до них приїздить сестра, тож мені потрібно буде звільнити кімнату. Хоча сказали, що коли вже зовсім будуть труднощі з каучем, то можна повернутися. У результаті першу ніч я катався по кільцевій на цілодобовому автобусі, розглядаючи нічну Москву, а на наступну ‒ все-таки знайшов хост.

Насамкінець своєї розповіді хочу додати кілька тез про Москву та Росію загалом:

– хоч майже всі обожнюють Путіна та підтримують політику Росії, ставлення до українців досить хороше, бували моменти, коли мене жаліли, але я пояснював, що в Києві війни немає, а до армії мене, студента, не заберуть;
– Порошенка тут ненавидять майже так само, як в Україні Путіна;
– кожен другий ненавидить Америку і все, що пов’язане з нею, вважають, що американці проплатили Євромайдан, а зараз постачають зброю на Схід України;
– знайомство з Москвою почалося з пошуків самих москвичів, це було дуже важко: там дійсно купа емігрантів із країн Сходу;
– ціни так само, як і в Білорусі, майже вдвічі більші, ніж в Україні, хоча зарплатня втричі вища;
– місцеві парки мені здалися більш наповненими молоддю, ніж у нас у Києві;
– Інтернет. У кожному вагоні метро безкоштовний Wi-Fi зі швидкістю, що й у мене вдома. Високшвидкісний мобільний Інтернет, яким я користувався в дорозі. До цього нам ще справді дуже далеко;
– жодного разу не було натяків від водіїв на гроші, ще й кожен другий чимось пригощав;
– особисто мене Москва як місто нічим не вразила, Київ набагато приємніший та красивіший;
– місцеві, коли дізнавались про те, що я приїхав із України, особливо не дивувалися, так як українців там чимало;
– ще в Москві вперше зустрів у «Бургер Кінг» відомий усім лайфхак ‒ про склянку, з якої можна пити скільки хочеш коли чи іншого напою.

Отож, їхати зараз до Москви, як на мене, не так вже й страшно, якщо бути ліберальним, коректним із водіями та уникати розмов про Україну. Дехто говорив мені, що автостоп у Росії дуже повільний та непопулярний. Щодо популярності, так, із цим там є проблеми, а от повільним я його назвати не можу. 900 км від Москви до Києва я зумів подолати за один день, повернувшись у рідну столицю о другій годині ночі.

Немає нічого неможливого, було б тільки ваше бажання!

Автор: Богдан Мартовський