[ads-pc-2]

Моя подорож до Китаю почалась із материного питання: «Доню, коли вже внуки?» й моєї інтуїтивної відповіді: «Щойно побачу далекий світ». Слід віддати мамі належне, вона довго не думала. Того ж дня подзвонила мені зі словами: «Ну то збирай речі й вирушай у подорож». І як тут було не послухатися? 

Пунктом призначення стало місто Гуанчжоу, на Півдні, відоме як столиця промисловості й бізнесу, а також – місто з найбільш швидким приростом населення (на даний момент воно налічує більше 20-ти мільйонів людей). Це, та багато іншого я хотіла побачити на власні очі, тому вже за два тижні після доленосної розмови я залишила улюблену кішку на коханого хлопця, домовилась на роботі про виконання проектів на відстані й вирушила оглядати далекий світ.

Власне кажучи, пригоди знайшли мене ще в аеропорту, коли доблесні працівники славно/сумнозвісного Борисполя забули завантажити мій багаж у літак. Він прибув у Гонконг лише наступного дня, розпатраний і значно легший, ніж за день до того. При детальному огляді виявилося, що чиясь знаюча рука витягнула з нього коньяк та сало, яке я везла в подарунок. Ось так символічно я відірвалась від українських страв і наблизилась до китайських.

Уже першого дня я отримала три головні враження від Китаю, які збереглися протягом усіх трьох місяців: «Вау, скільки простору!», «Ого, скільки людей!» і «О боги, як смачно!» (і, не менш епічне, хоча й більш несподіване: «Трясця, тут заблокований Google і жахливий трафік»). Як китайцям при такій кількості населення вдається будувати такі просторі будівлі й широкі дороги, для мене – загадка. Але завдяки цьому тебе не полишає відчуття свободи й розкутості. Простору так багато, що між двома лініями шосе можна зустріти третю – пішохідну. А дво- триповерхові транспортні розв’язки видаються втіленою в життя графікою з якогось крутого фільму.

А зараз підіб’ю трохи підсумків з того, що дізналась про цю неймовірну країну за три місяці перебування там.

Філософія. Основний життєвий принцип китайців – чекати й терпіти. Особисто я не бачила тут жодної людини, яка б жалілась на життя чи звинувачувала в своїх бідах інших. Китайці переконані: потрібно чогось хотіти, щось для цього робити і з часом отримаєш результат. А якщо щось іде не так, як би хотілося, значить, просто ще не час, щоб бажане збулося.

Манери. Китай розвивається шаленими темпами – гроші вливаються в цю країну настільки швидко, що жителі великих міст просто не встигають їх витрачати (для прикладу, в Шанхаї кожен сотий – мільйонер). На жаль, рівень культури зростає куди повільніше. Тут досі вважається нормою викидати сміття з вікна і навіть цілі сміттєві пакети з балкону квартири, справляти малу нужду просто на вулиці (хоча для цієї мети на кожному кроці побудовані комфортабельні й безкоштовні туалети), плюватися, блювати й таке інше. Для трьох останніх пунктів у громадському транспорті навіть встановлені спеціальні відерця.

Зовнішність. Раніше мені здавалося, що китайці зовні діляться на два типи: Джекі Чан і не Джекі Чан. Але вже за два дні я навчилась розрізняти всю багатоманітність китайських облич. До речі, мені казали, що вони теж не надто розрізняють риси облич європейців, тому всі ми для них однакові красунчики. Чим блідніша шкіра – тим краще.

Місцеві жінки епіляцію не роблять. Вони вважають, що не потребують її, адже в них на тілі й так мало волосся. Так само вони не вищипують брови, які можуть рости навіть на повіках – адже взагалі не витримують болю. Тому цілком миловидна китаяночка цілком може шокувати вас легким підняттям руки, де з-під пахв видніють густі чорні коси.

Що стосується манікюру-педикюру, тут ситуація ще веселіша. Зазвичай в салони краси набирають усіх підряд, керуючись принципом: руки є – навчишся робити в процесі. Про дезінфікування інструментів ніхто й не чув (якщо це лише не дорогий салон європейського типу), ті ж інструменти спокійно вивалюються просто на підлогу, з підлоги беруться, щоб обслужити вас і на ту ж підлогу повертаються.

Гігієна. Як зрозуміло зі сказаного вище, це слово означає для китайців мізерно мало. Миються вони в кращому випадку раз на два дні, але при цьому, варто визнати, взагалі не смердять. Навіть більше, їх тіла мають таку особливість як фактично повна відсутність запаху. Так само місцеві жителі не надто полюбляють мити руки. Не дивно, що палички для їжі були придумані для того, щоб забезпечувати хоч якусь гігієну, адже під час їжі взагалі не прийнято допомагати собі руками.

Здоров’я. При такому підході вражає той факт, що своїм здоров’ям китайці сильно переймаються. Якщо показати китайцю страву й сказати, що вона корисна – він одразу ж кинеться її їсти. Насправді їхня кухня – одна з найкорисніших в світі: надмірно гостра їжа вбиває всі можливі бактерії й навіть (як нещодавно довели вчені) ракові клітини. Тут немає жирного й пересмаженого, зате є багато зелені, салатів, грибів і дієтичного м’яса.

Якщо китаєць хворіє на застуду, він ставить крапельницю. Якщо переп’є – ставить крапельницю. Місцеві лікарі використовують якийсь чудодійний фізрозчин, який вимиває з крові усіляку гидоту й уже наступного дня, максимум, через два, людина здорова. Можливо, метод трохи кардинальний, але що вдієш, якщо вихідних і лікарняних тут фактично немає й потрібно працювати?

Традиційна китайська медицина – лікування травами й настоянками. Прийом такого лікаря коштує навіть дорожче, ніж того, який закінчував університети й пропонує медикаментозну альтернативу.

Харчування. Їдять китайці багато. Інколи складається враження, що цілісінький день вони лише тим і займаються, що поглинають їжу. А в будь-якому закладі харчування їх застілля означає повністю вкритий усіма можливими стравами стіл. Але при цьому є певна хитрість: класична китайська трапеза – багато зелені й салатів і лише одна-дві страви з м’яса і/чи риби. Таким чином майже неможливо переїсти й завдати шкоди організму.

Жодних майонезів і кетчупів ці мудрі люди не використовують в принципі! Лише натуральну арахісову олію, натуральний соєвий соус, багато часнику й перцю… Смажених страв у традиційному значенні цього слова тут немає: все готується в казанках, на грилі, на розжарених деках… Як результат такого харчування – у дорослих китаянок зовсім немає целюліту. Які ще потрібні аргументи?)

Повинна зізнатися, це найсмачніша кухня, яку мені коли-небудь доводилося їсти. Поєднання смаків настільки унікальне, що можна їсти десерт, запивати супом, заїдати основною стравою і все рівно буде смачно, поживно й корисно. А кожному, хто коли-небудь навідається в Китай, я б рекомендувала скуштувати рибу в апельсиновому соусі та імператорські яйця, приготовані в Сичуані. Язика проковтнути можна!

Одяг. При величезному виборі одягу й взуття, від якого будь-яка наша модниця втратила б свідомість на радощах, вдягаються китаянки в більшості своїй з абсолютним несмаком. Зі взуття носять переважно крокси, в’єтнамки або щось в сіточку. Все через часті й тривалі зливи, які можуть попсувати більшість одягу та взуття. Тому місцеві жителі й не надають цим матеріальним речам великого значення – головне, щоб було зручно.

Загалом, левовій частні китайців відверто начхати на свій зовнішній вигляд. На вулицях південного Гуанчжоу нерідко можна помітити людей, що розгулюють в піжамі й домашніх тапочках, чоловіків у жіночих капелюшках із квіточками, жінок, одягнених в такі неймовірні поєднання кольорів і фасонів, що залишається лише дивуватися.

Далі буде.

Текст: Ірина Мельниченко