[ads-pc-2]

Червона доріжка стокгольмського концерт-холу, сотні запрошених дипломатичних представників, королівська родина Швеції та виступи оркестру й оперних співаків – так учора проходила церемонія вручення Нобелівських премій. Однак захід бойкотували 3 країни. Туреччина, Абланія й Косово відмовилися від трансляції та доручили послам не відвідувати церемонію нагородження. Чому Нобелівська премія з літератури призвела до міжнародного скандалу й чи можна здолати бідність, пояснювали українські науковці під час pre-party вручення Нобелівської премії Nobilitet-2019.

---

Нобелівську премію з економіки отримали Майкл Кремер, Абхіджит Бенерджі й Естер Дюфло. Остання стала наймолодшою лауреаткою премії (на момент оголошення їй було 46 років) і другою в історії жінкою, яка отримала «науковий Оскар» з економіки. Роботи науковців відзначили за особливий підхід у подоланні бідності.

Про значення цієї праці у вирішенні питань зубожіння розказав Володимир Вахітов, викладач Київської школи економіки, старший науковий співробітник Київського економічного інституту.

Що таке взагалі бідність? Вона може бути відносна – залежно від того, на якому рівні розвивається країна. Буває суб’єктивна – від того, чи відчуваємо ми себе бідними. За цим показником Україна – дуже бідна країна, більше 60% вважають себе зубожілими. Але бідність може бути й об’єктивна. Цей критерій визначає Світовий банк. Він дає дуже коротке, але чітке визначення: бідність – це голод. Наразі до найбідніших країн належать ті, де людина може витратити на день $1–2. 

За останні 30 років на планеті спостерігалося рекордне скорочення бідності. В економіці є таке поняття «долародень»: що може дозволити собі людина за $1 на день. Так от 100 років тому менше ніж на долар на день жили 85% людей на планеті. Це справді була бідність. Люди виживали. Трохи більше було тих, кому вистачало на їжу, але вже не вистачало ні на що інше. За 100 років цей показник кардинально змінився. Тих, хто зараз живе на $1, лишилося близько 10%.

Водночас науковці дослідили: усі бідні люди мають схожі поведінкові особливості. Перша – це відсутність довіри до банківської системи й нерозуміння всіх механізмів. Це призводить до того, що люди втрачають гроші просто на рівному місці. Друга – це відсутність довіри. Ба більше, не просто низький рівень довіри до інституцій, але й одне до одного. Довіра – це соціальний капітал. Третя – невміння планувати й відкладати. Четверта – невміння інвестувати. Тут зовсім не про гроші, а про час.

В одній зі статей Бенерджі й Дюфло писали: «Те, що ми знаємо про бідність, пронизане міфами». Ми, наприклад, вважаємо, що бідні люди купують лише найдешевші речі. Але виявляється, це далеко не завжди так. Те, що ми зовсім мало знаємо про бідних, – це те, що вони роблять, коли до них приходить капітал. Вони не витрачають його на те, щоб вибратися зі злиднів. Тобто не вкладають в освіту, курси, хоча б нерухомість – просто купують одяг, йдуть у дорогий ресторан. 

Також на поширення бідності впливає невіра в себе, зате віра в якісь зовнішні сили – субсидії, знижки, допомогу. Покладання на те, що хтось комусь щось винен також не дозволяє вирватися з бідності. У цьому світі ніхто нікому не винен. Ще один важливий фактор – середовище. У бідних кварталах ми можемо побачити не лише дешеві речі, але й хаос. Якщо людина живе в хаосі, у неї немає ресурсу, щоб просто подумати чи щось спланувати. 

Учені також зібрали поширені міфи про бідність. Один з них: бідність – провина самих людей. Часто на це впливають зовнішні фактори. Ми не можемо передбачити війну, ДТП, хворобу. А весь цей комплекс якраз і може скинути всі докладені зусилля перед тим донизу. Також алкоголізм часто не є причиною бідності. Він, скоріше, наслідок. Людина рідко стає бідною через те, що починає пити. Зате, коли вже стає бідною, тоді шукає залежність. 

Серед інших поширених міфів: діти з бідних сімей мають такі ж можливості, просто треба краще вчитися. Насправді цього недостатньо. У дітей з багатих сімей інше середовище, вони знають, як у ньому жити, стартові умови вже інші. Це не порівняти з умовами, у яких живуть діти з бідних родин. Третій міф: робота може здолати зубожіння. І так, і ні. Важлива не стільки робота, скільки розвиток нових навичок і вміння правильно розділяти й користуватися платнею.

Кремер, Бенерджі й Дюфло провели дуже багато експериментів, після яких встановили: для того, щоб змінити ситуацію, потрібно заглиблюватися в деталі. Реформа, яка може спрацювати, приміром, в Індії (де вони досить довго намагалися зрозуміти логіку й причини бідності), може зовсім не спрацювати в Україні. Тому що важливі не тільки заохочення, гроші чи нові робочі місця, але й соціальний і культурний контекст. 

Економічна теорія не є універсальною «пігулкою». Важливі точкові проєкти: у райцентрі, в одній громаді, області. Водночас не завжди вони мають саме давати гроші чи роботу, часто розвиток критичного мислення, оцінювання потенціалу й пошук нових можливостей можуть виявитися дієвішими.  

---

Нобелівську премію з літератури дали за два роки – 2018-ий і 2019-ий. Лауреатами стали Петер Гандке (отримав цьогорічну премію) й Ольга Токарчук (отримала премію за 2018 рік).

Чому рішення щодо Гандке викликало хвилю обурення серед політиків і критиків і коли Україна може розраховувати на власну нагороду пояснювала Богдана Романцова, літературознавиця й критикиня.

Цьогорічна так звана «подвійна» нобелівка не перша в історії. 1904-ого вже давали подвійну премію Фредеріку Містралю й Хосе Ечегарай-і-Ейсагірре. Ця Нобелівська премія була компромісною: вона помирила поезію й драму. 1917-ого дали подвійну нагороду Карлу Г’єллерупу й Генріку Понтоппідану. Більших протилежностей на той момент складно було знайти. 1974-ого премію дали Ейвінду Юнсону й Гаррі Мартінсону. То була цікава нагорода. Критики стверджують: тодішня премія була «своїм». Мовляв, шведи не знали, кому давати, тому дали власним письменникам. 

Цьогорічна подвійна премія вже вийшла з жіночим обличчям. Хоча сумніваюся, що Ольга Токарчук хотіла б потрапити в один ряд з Гандке. Узагалі дуже мало хто в літературі хоче бути в переліку з цим письменником. Річ у тім, що він підтримував сербського лідера Слободана Мілошевича. Гандке заперечував різню в Сребрениці й применшував військові злочини Мілошевича.

Ольга Токарчук, перекладів якої в Україні дуже багато, у своїх творах зміщує акценти з урбанізації на периферію – на крихітні села, маленькі міста. Вона повертає силу словам. Її герої називають предмети наново, надають їм життя. Цим Токарчук близька до модерністів ХХ століття. Чим ще вразила Нобелівський комітет письменниця? Поєднанням символіки й реальності, поєднанням жанрів, бароковим кодом (у рослинах, слідах часу) і поверненням великих романів.

Мені часто ставлять питання, коли й кому дадуть премію з літератури з українських кандидатів. На моє переконання, це може бути 2024 рік. Хто? Письменниця – Оксана Забужко. Вона пише в «нобелівському стилі». Про переосмислення, історію, власні переживання, людину в контексті своєї історії. Ще важливий момент – її твори перекладні. Тобто їх і перекладають, і їх можна перекладати. Це теж важливо для Нобелівського комітету. Адже твори лауреатів хочуть і потребують читати в усьому світі. 

---

Премію миру отримав прем’єр-міністр Ефіопії Абій Ахмед Алі. Нагороду дали за досягнення миру на кордоні з сусідньою Еритреєю.

Чому це важливо для безпеки всього світу пояснював Іван Яковина, журналіст-міжнародник, ведучий Радіо Аристократи й Радіо НВ.

Цікава деталь його біографії: матір Ахмеда Алі – християнка, батько – мусульманин, а він сам став християнином. До того ж  не православним, як більшість в Ефіопії, а протестантом.

Про Еритрею часто кажуть те саме, що про Україну в Росії: мовляв, країна штучна, не було ніколи такої держави й узагалі Еритрея – давня назва, вигадана італійцями на позначення тієї території. 

З чого все почалося: 1961 року ефіопський імператор оголосив, що країна відходить від федеративного устрою і стає унітарною. Тоді почалася війна за незалежність Еритреї, яка хотіла бути самостійною державою. На той момент Ефіопії дуже активно допомагав СРСР. Звідти йшли й військовослужбовці, і гроші, і радники, і зброя. Для Радянського Союзу Ефіопія була стратегічно важливою країною. Звідти можна було легко контролювати й Червоне море, і велику африканську територію, і військові бази європейців і США.

Війна була одна з найдовших в Африці. Еритрея за цей час стала країною-армією: практично всі брали до рук зброю й воювали. 1991-ого з розпадом СРСР і припиненням фінансування Еритрея таки отримала свою незалежність. Та причини конфлікту не зникли. Ефіопи вважали: яка ще Еритрея – немає такої країни, нічого не знаємо. Еритрейці думали аналогічно. До того ж обидві сторони не могли поділити область Тигринію, яка розташовується на території однієї й іншої країни. Й Ефіопія, й Еритрея вважали, що претендують на цю землю. 

1998-ого війна відновилася. Конфлікт був дуже кривавим. Десятки тисяч військових загинули з обох сторін. Проте цього разу сильнішою виявилася Ефіопія. Вони провели вдалий наступ і захопили території по всій лінії кордону. В Еритреї ж тоді встановили військову диктатуру. Президент Ісайяс Афеверкі почав набирати до армії практично всіх, влаштовував муштру. Солдати ставали практично рабами: не існувало закінчення терміну служби, військових використовували на будівництвах й інших роботах. Через це Еритрею називають «КНДР в Африці». Туди складно в’їхати, виїхати ще складніше – відтак люди звідти тікають. 

2002-ого суд ООН розділив прикордонні території. Більшість повернулася Еритреї, зовсім трішки дісталося Ефіопії. Останній це не сподобалося, військові й місцеве населення рішення не визнавали. Тож сутички тривали до 2018-ого. Поки в Ефіопії прем’єром не став Абій Ахмед Алі. 

Він скасував цензуру, дав усім рівні права, започаткував гору реформ, перезапустив економіку. Завдяки йому Ефіопія зараз має економіку, що найкраще розвивається на південь від Сахари. Однак і це ще не все. Він закінчив війну. 

Абій Ахмед Алі визнав рішення суду ООН і віддав частину територій Еритреї. Це призвело мало не до повстання (місцеве населення «захоплених» територій не хотіло повертатися до Еритреї через диктатуру). Проте завдяки тому, що прем’єр сам воював в ефіопсько-еритреській війні, поховав немало своїх друзів, він знайшов спільну мову з ветеранами війни. Інакше б його просто скинули. Ба більше, Ахмед Алі попросив міжнародну спільноту зняти економічні санкції з Еритреї. У відповідь Ісайяс Афеверкі заявив, що ефіопці й еритрейці – один народ. У такий спосіб Ефіопія виграла, поступившись у війні. Отримала доступ до моря, інвестиції, лояльність, реформи. А сам прем’єр-міністр – Нобелівську премію миру.