Меню & пошук

Два роки за партою у Відні: українська студентка про досвід навчання за кордоном

Два роки за партою у Відні: українська студентка про досвід навчання за кордоном

Чому ніхто не каже, що навчання за кордоном − це не суцільний фан, а вибух мозку?


Ірина Єрошко

Фото: Jasmin Peter

Про те, як наважитися вирушити за освітою в іншу країну, витримати перевірку мовним бар’єром і не збожеволіти від стресу далеко від дому, для Inspired розповіла фотографка Ірина Єрошко.


Я займалась фотографією з 14 років. Коли мені було 16, ми поїхали із татом на День відкритих дверей в Київський національний університет технологій та дизайну. Я привезла свої малюнки та фото, щоб показати їх викладачам факультету фотодизайну. Там був один дуже суворий вчитель, який чомусь всі мої роботи хотів обрізати по краях, до форми ідеального квадрату. Я дивилась на все це і думала: «Таке мені не треба». На щастя, знайшлась одна викладачка, яка сказала, що мої роботи хороші. Такі прості слова, але вони були дуже важливі для мене. Я ще ніколи не бачила, щоб батько так мною пишався. Він же завжди критикував мою творчість. Аж ось викладач мене хвалить, і він розцвітає. Достатньо однієї людини, яка повірить у вас, тоді ви самі у себе повірите, і всі інші навколо також.

Достатньо однієї людини, яка повірить у вас, тоді ви самі у себе повірите, і всі інші навколо також.

Я закінчила гімназію в Луцьку в 2012 році. Мріяла потрапити в Київ на навчання, хотіла на спеціальність «Оператор кіно» або «Фотограф». Але з «Фотографом» тоді не склалося, бо для вступу на цю спеціальність треба було здавати ЗНО із хімії, яку я ненавиділа. Звісно, була думка «а чи не поїхати вчитися за кордон?». Але у мене не було жодного знайомого, хто так зробив, і я не мала уявлення, на які навчальні заклади варто звернути увагу. Тому вирішила спробувати в Україні.


«Вам тут не місце»

Порозглядавши класи, учнів, вчителів, я зрозуміла, що це і є мій університет мрії, а значить, треба вступити будь-якою ціною.

Я вступила в КНУКіМ, на бюджет спеціальності «Англійська мова», бо на оператора кіно пройшла лише на контракт. Вже через півроку зрозуміла, що треба щось терміново робити, вчитися там мені було нецікаво. Я почала паралельно працювати − викладала англійську мову, працювала журналістом в Kyiv Post. І якось так вийшло, що потрапила у Відень, в один місцевий Університет Прикладних Мистецтв на День відкритих дверей. Я тоді взяла з собою свої фотороботи і вирішила при нагоді показати їх тамтешнім студентам факультету «Фотографії». Всі вони казали, що мені із моїми світлинами тут не місце. На їхніх фото я бачила дуже сучасні концепти, сюрреалістичні, метафоричні, словом все заплутано і нічого не зрозуміло. А на моїх фото − перші несміливі проби вуличної зйомки і портрети подружок.

Мені порадили спробувати сили у Вищому федеральному навчально-науковому інституті графіки у Відні. Я просто знайшла його в інтернеті, виписила адресу і з’явилась там посеред звичайного навчального дня. Повз бігали студенти і викладачі, а я намагалась когось із них зловити і вмовити відвести мене на факультет фотографії. В результаті, сяк-так порозумівшись (в Австрії далеко не всі знають англійську, а я тоді не знала німецьку) мене представили завідувачу кафедри. Він направив до мене якусь зі своїх студенток, а сам побіг на пари. Порозглядавши класи, учнів, вчителів, я зрозуміла, що це і є мій університет мрії, а значить, треба вступити будь-якою ціною.

У школі я вчила німецьку, але погано. Після випуску обіцяла собі ніколи до неї не повертатися, але як то кажуть: «Розкажіть Богу про свої плани, і він посміється». Коли я шукала куди саме податися на навчання за кордоном, то зрозуміла, що найбільше шансів − у німецькомовних країнах, бо цю мову я хоч трохи знала, не довелося б вчити з нуля. В Німеччині були суворіші візові вимоги, крім того, при вступі в тамтешні університети, треба мати на рахунку 8 тисяч євро − кошти на весь навчальний рік. В Австрії можна було обійтися 5 тисячами.

Заняття у Вищому федеральному навчально-науковому інституті графіки у Відні


Жаль чи талант?

На письмовому екзамені я сиділа із Google Translator в одній руці і з Lingvo в другій. Вчителі дивилися на мене і зітхали.

Університет, в який я пішла, був безкоштовним для всіх − і для іноземців, і для австрійців. Це плюс, але мінус в тому, що до мене вимоги були такі ж, як і до місцевих абітурієнтів. Я здавала екзамен, проходила інтерв’ю, виконувала завдання наперед, показувала портфоліо і відповідала на 13 розгорнутих питань щодо самого процесу вступу та навчання. В результаті зрозуміла, що найбільше шансів у тих, хто талановитий і показує величезне бажання вчитися.

Мені було дуже страшно їхати на екзамен, я не знала німецької і думала що весь іспит буде незнайомою мені мовою. На щастя, деякі викладачі знали англійську, в інших же випадках, зокрема, на письмовому екзамені я сиділа із Google Translator в одній руці і з Lingvo в другій. Вчителі дивилися на мене і зітхали, певно, бачили мій відчай. Я потім думала, що вступила, бо мене пожаліли, нещасну українку з бідної країни. Але через півроку навчання, коли я спитала у одного з викладачів, він запевнив, що жаль тут ні до чого, мовляв, я просто талановита.

Що зазвичай кажуть люди про навчання за кордоном? «Це так класно, новий досвід, нові друзі, нова культура!». Ніхто чомусь не каже, що це також вибух мозку, постійні нерви; відчуття, що ти ідіот; страх, що ти випадково порушиш якийсь закон і доведеться платити штраф. Мене досі кидає в холодний піт, коли бачу на екрані телефону дзвінок із незнайомого номера. Це точно або гуртожиток, або банк, або страховка.

Перед від’їздом я трохи походила на курси німецької, але це не допомогло, в Австрії я не розуміла майже нічого з розмов навколо. Думала, що після першого семестру мене відправлять додому. Насправді, я спакувала валізу вже після першого тижня навчання, про всяк випадок. До всього, я ще й страшенно переживала за батьків. То був 2015 рік, я думала, що батька заберуть в армію, а значить, мені точно доведеться повертатися і шукати роботу. Тато завжди підтримував мене і казав, що я в будь-який момент можу приїхати назад, бо я не в рабстві. В моменти паніки треба було давати собі ментального ляпаса і казати: «Збирай свої соплі в кулак і роби хоч щось, тобі дали шанс вчитися у Відні!»


Складнощі комунікації

Без знання мови ніяк, почуваєшся останнім ідіотом. На парі щось запитали, всі підняли руки, а я навіть питання не зрозуміла.

На моєму курсі було 35 людей, з них четверо − іноземці: я, дівчина зі Словакії, дівчина з Франції і хлопець з Італії. Але він був родом з Тіроля, там є велика німецькомовна община, тому мову знав, і не почувався таким чужим, як решта студентів з-за кордону. На диво, англійську мову мої одногрупники знали погано, а у мене були проблеми з німецькою. В результаті, перший рік я в основному мовчала, і по вечорах ходила на мовні курси. Без знання мови там ніяк, почуваєшся останнім ідіотом. На парі щось запитали, всі підняли руки, а я навіть питання не зрозуміла.

Перед тим, як приїхати туди, я думала що всі будуть раді зі мною зустрітись, будуть розпитувати «Як там у вас в Україні?», бо то ж був 2015 рік, ми були в усіх новинах! Але всім було пофіг, у кожного своє життя, своя компанія, навчання, робота. Моїх проблем вони не розуміли, а я не розуміла їхніх. Мені здавалося, що австрійцям, порівняно із українцями, нема на що скаржитись, їхня країна така розвинена. Та навіть попри це, багато хто з них ходить до психолога, переживає свої власні драми.

В своїй групі я була аутсайдером ще й тому, що єдина серед студентів цікавилась фотодокументалістикою та фотожурналістикою. Зараз я займаюся концертною зйомкою, і знімаю особисті документальні історії.

В Австрії популярні вечірки вдома, із алкоголем і танцями. Такий тип соціалізації не зовсім мені до душі. Я зрозуміла, що друзів тут я не знайду. Зате їх вдалося знайти через церкву та на курсах німецької. На другому році навчання я вже підтягнула свою мову і була більш відкрита до спілкування. Не просила своїх одногрупників перекладати мені кожне слово вчителя і почувалася більш незалежно. Проблеми з німецькою все ще були, я вигадувала якісь власні закінчення слів, всіх це дуже веселило. На другому курсі я досі говорила з помилками, чим викликала постійний сміх, але перестала цього соромитися.


Про шанси залишитися за кордоном

Іноземцю в Австрії треба пройти сім кіл пекла, перш ніж отримати всі необхідні папери для допуску на роботу.

Працевлаштуватися в Австрії виявилося важче, ніж я думала. Іноземцю треба пройти сім кіл пекла, перш ніж отримати всі необхідні папери для допуску на роботу. Всі студенти в Австрії, за законом, можуть працювати не більше 10 годин на тиждень. Іноземний студент − великий напряг для роботодавця, оскільки він має сам піти в департамент праці і написати заяву на дозвіл прийняти на роботу людину з-за кордону. Я часто змінювала роботу − то няня, то репетитор з російської мови, то фотограф на хрестинах. Будь-яка робота за кордоном − це краще, ніж взагалі нічого.

Ілюзія про те, що після навчання я можу залишитися в Австрії, швидко зникла. Робочу візу в Європі отримати дуже важко. Тому наприкінці навчання у Відні, я подалась на програму для фотожурналістів у Німеччині, і змогла потрапити туди на стипендію. Зараз я навчаюсь в Ганновері. Залишатися в Німеччині не хочу, думаю повернутися в Луцьк.


Як наважитися?

Відкиньте думки про те, чи зможете ви. Просто наважтеся, скажіть «так»,  а потім думайте як це зробити.

В Україні, як на мене, навчання дуже формальне. Треба прийти на пару, щоб викладач тобі щось розказав, потім з’явитися на іспиті і отримати бал, для галочки. Не треба ніякого критичного мислення, власної думки, говори все по підручнику. В Австрії на парах 90% часу ти маєш дискутувати, висловлювати своє бачення. Я не звикла до такого, протягом першого року я переважно мовчала. Наприклад, нам показували фото, і всі мої одногрупники починали його обговорювати, розбирати. А я сиділа як дерево, і тримала рот на замку. Єдине що я могла − це сказати чи подобається мені фото. Розвивати свою думку мене не вчили ані в школі, а ні в університеті.

Тим хто, думає про навчання за кордоном, я пораджу не відкладати рішення, а визначатися дуже швидко. Відкиньте думки про те, чи правильно це, чи зможете ви, чи вистачить сил. Просто наважтеся, скажіть «так»,  а потім думайте як це зробити. Не бійтеся, що все буде погано. Хоча погано таки буде, принаймні перші 6 місяців. Але це можна пережити, головне бути до цього готовим і вірити в себе.

Щоб не пропустити найцікавіші тексти, підписуйся на наш Telegram-канал.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: