Меню & пошук

60 країн за 3 роки: про досвід зйомок від українського режисера тревел-шоу

60 країн за 3 роки: про досвід зйомок від українського режисера тревел-шоу

Про нетрі в Мумбаї, вершину Мачу-Пікчу та французький Прованс


Режисер телевізійних шоу, присвячених подорожам, Дмитро Авдєєв розповів Inspired, що таке знімати в нетрях Мумбаї, на вершині Мачу-Пікчу та у французькому Провансі.


Я працюю режисером телевізійних шоу та короткометражних фільмів, був залучений до зйомок кількох тревел-проектів, наприклад, «Орёл и Решка» та «Їжа, я люблю тебе». Коли я починав роботу над першим таким проектом, то планував відзняти 20 серій сезону і піти. Але все склалося зовсім інакше, я займаюсь цим вже більше трьох років.

Озеро Гуатавіта, Колумбія

«У тебе зйомка в Барселоні, а наступна в Більбао, а ще наступна в Сан-Себастьян», − коли я чув це на початку кар’єри в тревел-шоу, то не вірив, що мова йде про роботу, а не про відпустку. Так не буває! Я почав часто подорожувати, і за цей період відвідав 60 країн. Коли ми літаємо з командою, то не рахуємо ті міста, в яких у нас трансфери, лише, ті, в яких хоча б кілька годин побували за межами аеропорту.


Північна Ірландія і Джаред Лето

До тревел-шоу я був ведучим та продюсером на MTV Україна. Саме від MTV я вперше вирушив у подорож у Париж. Це була моя перша мандрівка в Європу. Ми знімали Red Bull BC One − змагання з брейкдансу.

Тоді я подумав, що Франція − неймовірна, я закохався у неї! В Парижі я одразу ж купив собі шарф, там це дуже популярний аксесуар. А тепер, після 60-ти країн, думаю, що Франція не така вже і класна. Мені важко порозумітися із місцевими, по роботі чомусь траплялися досить неприємні французи, крім того, мене не вразили французькі міста. Париж нудний, Марсель небезпечний, в деяких мігрантських кварталах краще взагалі не ходити.

Париж, Франція

Звісно, там є прекрасний Прованс, лавандові поля, маленькі містечка в глушині, де о 7 ранку на терасі кафе милий дідусь п’є свою каву з круасаном. Але такі місця треба шукати, у французьких мегаполісах такого нема. Я шість разів був у цій країні і відтоді намагаюсь туди не їздити. Але відчуваю, доведеться вирушити ще раз. Давно обіцяю мамі повезти її в Європу, хочу показати їй Барселону, Рим, Венецію, в думках вже планую цю подорож. А вона каже: «Хочу в Париж».

Джаред Лето, 2011 р. (фото Flickr)

Найкрутіша подорож у мене була в 2011 році в Північну Ірландію, де я працював на European Music Awards від MTV Україна. Найвідоміші світові зірки музичної сцени тусувалися на червоній доріжці у двох метрах від мене, поки я розгублено думав, як би взяти у них інтерв’ю. Перед кожною групкою журналістів була табличка із написом з якої країни вони приїхали. Мене поставили між Канадою і Великою Британією. Агенти зірок підказують до яких журналістів йти, мовляв: «Он, дивись, Німеччина, у тебе там скоро концерт, йди до них». Ясно, що в такій ситуації я був самотній, до мене особливо не підходили, бо великиі зірки зі своїми турне в Україну ще не їздили.

І от стою я, поглядаю на Бруно Марса, який щось активно  розповідає моїм канадським колегам, і раптом помічаю Джареда Лето. Він не виходив на червону доріжку, стояв собі за шторкою, роздивлявся усіх і посміхався. Я зрозумів, що час діяти і почав голосно кричати: «Джаред, а ходи сюди!». Він побачив напис «Україна» і одразу ж вирушив до мене, минаючи всіх інших. Лето на той час вже бував у Києві із концертом свого гурту 30 seconds to Mars. Всі інші журналісти миттю обступили нас, але мусили чекати, коли я поставлю всі свої запитання. Враження були неймовірні, і не лише від European Music Awards, але й від міста, де проводили цей захід. Мрію знову повернутися у Белфаст.


Точка неповернення − Мумбаї

А от куди я точно не повернусь, так це в індійський Мумбаї. Хоча місцеві дуже ненапряжні, з ними легко порозумітися, тим не менше, мені важко призвичаїтися до хаосу, який панує на вулицях Мумбаї. Спекотно, нема чим дихати, дуже людно, всі на тебе дивляться, часом торкаються, їжа не на мій смак, купа комах і пацюків.

Мандрувати по роботі і для відпочинку − це дві зовсім різних подорожі. Турист може навіть хотіти потрапити в якісь цікаві ситуації, щоб потім було що розповісти. Нам під час зйомок неприємності зовсім не потрібні, але ми постійно ризикуємо вскочити в якусь халепу, бо знімаємо не лише на центральних охайних площах, але й в найбідніших кварталах.

Індійська поліція не дозволяла нам знімати людей з інвалідністю і жебраків, бо місцева влада не хоче показувати світу таку сторону Індії. Довелося таємно це робити, бо там полісмени можуть побити навіть заможного туриста.

В Індії нам треба було потрапити на локації, де знімали фільм «Мільйонер із нетрів» Денні Бойла. Працювати в таких місцях небезпечно, нам довелося заплатити сотню доларів місцевому бандиту, який був головним в тих нетрях і обіцяв охороняти нашу команду. Але посеред знімального дня він кудись зник, з’явився інший бандит, сказав, що насправді він тут головний і «збив» з нас ще 100 баксів. І так може продовжуватись кожні півгодини.

До всього, нас ще й поселили в готелі, де щодня на виході мене зустрічали по 20 проституток, і відчайдушно мацали усюди, поки не вдавалося втекти від них. Тож в Мумбаї я більше не поїду. А ось інші індійські міста, можливо відвідаю, багато друзів казали мені, що справжню Індію варто шукати не в Мумбаї.


(Не)безпечна Латинська Америка

Плюс такої роботи в тому, що зазвичай для зйомок обирають найцікавіші, найбільш незвичні місця. Наприклад, якби я приїхав в Сальвадор як звичайний турист, навряд  би я планував екскурсію у в’язницю. А в нас там була зйомка. Взагалі в столиці Сальвадора на вулицях буває небезпечно, наш гід зранку оголосив що в місті вже 4 вбивства , а до вечора їх буде зо два десятки.

В Колумбію ми їхали із такими ж уявленнями: «Там певно кримінал, кров на асфальті, всякі послідовники наркобарона Ескобара». Але виявилося, що столиця цієї країни − дуже красиве, розвинене і чисте місто.

От в Перу все зовсім інакше. Нам довелося знімати в фавелах − місцевих нетрях, де мешкають найбідніші жителі. Ми потрапили туди завдяки росіянці, яка вже кілька років живе в Перу і працює лікарем. Під час епідемії в фавелах, вона безкоштовно лікувала дітей. Тож тепер в цих нетрях її поважають, вона для них практично божество. На вході в цей квартал стояли з десяток озброєних до зубів солдат, які заявили, що як тільки ми зайдемо в ці нетрі, вони не відповідатимуть за нашу безпеку. Але завдяки цій лікарці, що ходила поперед нас, нам нічого не загрожувало.

Фавели Ліми, Перу

 

І все ж таки нам були не раді. В фавелах не люблять камер, бо одразу думають, що це преса. Журналістам місцеві не довіряють, так само як і владі, яка нічого хорошого для них не зробила. Ми знімали, допоки нам не почали погрожувати, якийсь п’яний чоловік агресивно чіплявся, тож нам довелося тікати.

На щастя, в Перу були і прекрасні моменти, навіть кумедні. В мальовничому гірському місті Мачу-Пікчу ми працювали таємно, бо там знімати заборонено. Довго шукали точку куди поставити ведучого, нарешті знайшли, але не встигли навіть почати, як у кадр зайшла групка туристів.

Мачу-Пікчу, Перу

Попереду крокувала якась жіночка в шапочці й окулярах, за нею десь 20 людей. Ми всім своїм виглядом давали зрозуміти, що вони заважають: невдоволено поглядали, зітхали, дивилися на годинник. Звісно, ми не могли попросити їх піти, довелося чекати півгодини поки вони все сфотографують. Тільки вони всі чомусь знімали лише жіночку в шапці і окулярах. Ми дивилися на неї і думали: «Ну, баба, ну звали». А наступного дня в Інстаграмі побачили, що то була Кеті Пері. Приїхала з концертом в Перу, а після нього прийшла подивитися на Мачу-Пікчу зі своїм  шоу-балетом.

Living that bucket list lyfe ?? ? @ronyalwin

A post shared by KATY PERRY (@katyperry) on


Тонкощі переговорів

В Африці та Індії знімати було найважче. Маю на увазі, перш за все, співпрацю із місцевими. Я намагався про все домовлятися напряму. Якось в Індії я просив місцевого власника кафе: «Чувак, ми будемо у твоєму закладі завтра, в 14:00, хочемо познімати, нам треба цей столик на одну годинку, можна?». «Можна!». Наступного дня приходимо, а кафе зачинене і нікого нема.

В Кенії наш фіксер (прим. − місцевий гід по роботі) відправив нас знімати в ресторан, в якому нібито попередньо про все домовився. Ми вже там і розклалися, штативи розставили, столи порухали. Аж тут до нас підійшов власник і питає: «Що відбувається?». Ми намагалися пояснити, що тут домовлено про зйомку, а виявилося що наш фіксер нікуди не дзвонив, ні з ким не бачився, і взагалі вже кудись втік із гонораром.

Уганда

Труднощі були не лише в самих країнах, а іноді й на кордоні, де ми ще нічого не встигли зняти. Коли ми намагалися в’їхати в Йорданію, у нас конфіскували коптер, мовляв, такі закони. На порятунок прийшов наш фіксер, який знав російську, та ще й виявився троюрідним братом керівника митниці. Під свою відповідальність він просто скрутив скріпкою на нашому коптері два замочки і заборонив торкатися його, поки не покинемо Йорданію. Звісно, ту скріпку знімати − раз плюнути, але ми чесно його не чіпали. Хоч була така спокуса, ми ж були в пустелі Ваді-Рам, де знімали «Трансформерів» і «Марсіанина».


60 варіантів розвитку життя

Найбільший мінус таких подорожей − нестача часу для сім’ї. У мене є дружина і син, і не бачити їх довго для мене важко. Тому, коли я буваю вдома, приділяю максимум часу родині. Ще один недолік частих мандрів − погане самопочуття після перельотів. Спершу мій організм чудово реагував, а потім я почав швидко втомлюватися, засинати після посадки. Тепер мені потрібно більше часу на адаптацію.

Кожна подорож розвиває тебе інтелектуально. Поки ти на одному місці, у тебе лише одна картинка світу, ти бачиш усього кілька можливих варіантів розвитку свого життя. Але якщо поїхати в Угорщину, Чехію, Німеччину, то можна побачити десятки інших варіантів. Коли спостерігаєш десь в Європі за простими речами, наприклад, як підтримують чистоту на вулицях, не смітять під ноги, то приїздиш додому, і переймаєш цей досвід.

Відвідати 60 країн − це побачити 60 варіантів розвитку власної історії. Завжди можна прикинути, чим би ти зайнявся, якби емігрував. У США мене вразило ставлення до роботи. Якщо ти вмієш щось робити, і ти в цьому найкращий − тобі обов’язково за це заплатять. Просто виконуй те, що вмієш. В Україні, на жаль, не завжди так. В Нью-Йорку навіть прибиральник з супермаркету після зміни сідає в свій Ford 2018 року і їде додому.

Після подорожей ти бачиш сотні інших прикладів, як можна було б вдосконалити свою країну. А часом, розумієш, що саме іноземцям можна було перейняти у нас. Я б не хотів жити у Європі. В Києві, Львові, Харкові краще, наші міста дуже швидко розвиваються. У нас хороший сервіс, ресторанний бізнес на підйомі, двіжуха в самому розпалі! Повірте, у нас значно цікавіше ніж в Брюсселі чи Люксембурзі.

На мою думку, тут піца краща, ніж в Італії, кава краща, ніж в Єфіопії, сервіс кращий, ніж у Франції. Насправді у нас все є, варто лише уважно придивитися. Цим і класні подорожі, після 60-ти відвіданих країн, дуже легко побачити, як добре вдома.

Фото: Дмитро Авдєєв

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: