Зачитано: Антон Слєпаков про книги, які навчили усвідомлювати свою унікальність та любити кальвадос
Зачитано: Антон Слєпаков про книги, які навчили усвідомлювати свою унікальність та любити кальвадос
Борхес, радянська рок-музика та віршовані рефлексії на «Війну і Мир»
[ads-pc-2]
У рубриці «Зачитано» Inspired спілкується з цікавими людьми про книжки, до яких варто повертатися. Фронтмен гурту «Вагоновожатые» Антон Слєпаков розповідає про літературу, яка вразили його та радить книжки, які сам перечитує.
Книжками я почав цікавитися в досить юному віці, навіть тоді, коли ще сам не вмів читати. Я просив маму читати мені вголос, особливо якщо книга була з красивими картинками. Часом це траплялося в дуже незручні моменти, коли нам, скажімо, треба було кудись йти, а я, як на зло, знаходив найтовстішу книжку. Це були «Дон Кіхот» Сервантеса, «12 стільців» чи «Золоте теля» Ільфа і Петрова, «Пригоди бравого вояка Швейка» Гашека. Останню книгу я особливо запам’ятав, мені здавалося, що вона дуже стара, видана в 40-их роках. Але я нещодавно її знайшов, виявилося, що цю книгу опублікували в 1968 році, просто мама так часто мені її читала, що палітурка і сторінки зовсім потріпалися.
Якось я помітив, що читаючи про Швейка, мама озвучувала щоразу іншу історію, хоча я чітко пам’ятав де яка ілюстрацію і сюжет, що її супроводжував, згідно із тим що мама казала раніше. Так я зрозумів, що пора самому вчитися читати.
Як і всі діти, я починав з казок: любив трилогію про Незнайку, оповідання Джанні Родарі, і всякі історії із одвічною доктриною про перемогу добра. Вже пізніше я зрозумів, що, наприклад, в «Незнайко на Місяці» описували модель сучасного капіталізму: ніби-то в нашому світі, Квітковому місті Незнайки, все безкоштовно, а на Місяці панують гроші. Коли в Україні почали відбуватися перші революції − в 1990 році, а потім в 2004, я одразу згадав казку Джанні Родарі про чарівний голос Джельсоміно, який мав би заспівати, щоб рухнули всі тюрми і режими.
Про те, як похитнулася репутація трієчника
Коли мені було 17 років, свій перший музичний колектив я назвав «Витя Малеев в школе и дома» − на честь однойменної книги Миколи Носова. Будучи школярем, я дуже переймався тим, що не такий як усі, що у мене не виходить добре вчитися, збирати металобрухт і макулатуру, як це робили зразкові піонери. Суспільство тоді було таким, що відрізнятися від інших − означало бути дефективним. Книга «Витя Малеев в школе и дома» була близька мені, бо якраз розповідала, що таке бути інакшим.
Коли нам треба було писати твори за мотивами якогось роману зі шкільної програми, я здавав їх написаними у віршованій формі.
В школі у мене був статус трієчника, але моя вчителька з літератури запідозрила, що я не зовсім той, за кого себе видаю. Коли нам треба було писати твори за мотивами якогось роману зі шкільної програми, я здавав їх написаними у віршованій формі. Перші три-чотири твори вчителька сприйняла дуже добре, а ось за мій віршований твір про «Війну і Мир» Толстого поставила трійку, сказала, що погано попрацював над римою. Коли вона дізналася, що я вступив після школи на факультет російської мови та літератури, то натурально впала зі стула.
Навіть не знаю, де тепер ці мої віршовані твори, підозрюю що читати їх було б так само болісно та ніяково, як і мою підліткову поезію. Знаходити свою стару творчість дуже дивно, я нещодавно натрапив на аудіокасету, на яку ми з однокласниками в тамбурі поїзда записали пісні. Чути свій тоненький підлітковий голосок під гітару через 30 років − це хвилююче. Я зробив надзусилля і оцифрував ці записи, хоч якби соромно за них не було.
Про те, чому Борхес має «полежати»
Коли я жив у Херсоні, часто брав книги з місцевої бібліотеки, у мене досі є друзі, які працюють там в реставраційному відділі. Часто знаходив щось в книжкових комісійних магазинах. У нас вдома були навіть самвидави, наприклад, «Майстер і Маргарита» Булгакова (прим. − вперше роман опублікували через 26 років після смерті Булгакова в 1966 році зі значною цензурою, повна версія з’явилася лише в 1973 році). В Херсоні мені вдалося навіть «відкопати» Борхеса і Кортасара. Пам’ятаю, як виклав за ці книги ледь не всю стипендію, і поніс додому, пишаючись собою. Для мене довгоочікувана книга, як і довгоочікуваний музичний альбом, стають ще ціннішими якщо після придбання трошечки полежать. Щоб потягнути інтригу.
Літературні конструкції Борхеса і Кортасара вражали, мені подобалося якими словами вони описують світ. Думаю, їхній стиль вплинув на мою творчість. Про цих авторів не можна було просто так дізнатися, в шкільній програмі їх не було, я сам випадково натрапляв на ці імена. Наприклад, почав шукати Борхеса після того, як прочитав про нього в інтерв’ю із рок-групою зі Свердловська «Апрельський марш».
Про абсурд, як джерело натхнення
Батьки, як і в багатьох радянських родинах, збирали талончики, щоб отримати всі зібрання творів Гоголя, Ремарка. Книжок вдома було багато. Але на мене переважно впливало оточення. В тусовці було модно орієнтуватися в темах музики, літератури, живопису. Ми збиралися і обговорювали хто що знав. Якщо чув нове для себе ім’я, його треба було фіксувати і досліджувати, щоб наступного разу підтримати бесіду. Коли я почав навчатися на філології, авторів мені вже радили викладачі іноземної літератури. Щоправда, я присвячував більшість часу музиці, тому перед сесіями мені треба було швидко прочитати дуже багато, а потім забути все це, щоб звільнити місце для нового. В голові була каша, це також вплинуло на мене, відтоді в моїх текстах повний сумбур, безладний потік свідомості.
З поезією в мене дивні стосунки. Я ніколи не називав себе поетом, бо надто незручно перед справжніми поетами. Мене виховала музика і люди які, писали для неї тексти. Тож я не надихався поезію, аж поки 10 років тому моя знайома, арт-директорка одного московського клубу, не подарувала мені збірку віршів Федора Сваровського. Це один з небагатьох поетів, яких мені дійсно цікаво читати. У нього дуже оригінальний, неримований підхід до слова. Я усюди носив його вірші з собою, засинав і прокидався з ними, навіть читав їх під час перерв у студії звукозапису. Ми тоді саме писали останній альбом гурту «…И Друг Мой Грузовик», думаю, підсвідомо я вплітав у тексти деякі алюзії на творчість цього поета.
Звичайно, на мене не міг не вплинути Маяковський, пропагандистська творчість якого мене не надто цікавила, а от стиль римування захоплював. Як на мене, він близький до абстрактного хіп-хопу.
Я зачитувався п’єсами Ежена Йонеско і Славомира Мрожека, вони навчили мене як можна абсурдно, але послідовно подавати себе як автора.
Абсурд − дуже потужне джерело творчості в моєму житті, особливо це помітно по першим текстам для пісень гурту «Я И Друг Мой Грузовик». Я робив перші кроки в цьому напрямку ще до того, як познайомився і полюбив творчість Даниїла Хармса і ОБЭРИУ (прим. − Объединение Реального Искусства − група письменників початку 1930-х років на чолі із Хармсом, що культивувала поетику абсурду).
В 1990 році, коли я приїхав навчатися на першому курсі філфаку в Херсон, то потрапив на Першу наукову дослідницьку конференцію з авангарду. Там я дізнався хто такий поет та художник Давид Бурлюк (прим. − один з ідеологів радянського футуризму), що він насправді родом з України, жив на Херсонщині, активно працював з Маяковським. На тому ж фестивалі я вперше почув виступ літературної групи БуБаБу (прим. − Бурлеск Балаган Буфонада − літературне угрупування, засноване у Львові в 1985 році Юрієм Андруховичем, Віктором Небораком та Олександром Ірванцем), вона також справила на мене незабутнє враження. Я зачитувався абсурдистскими п’єсами Ежена Йонеско і Славомира Мрожека, писав вірші в такому ж стилі. Всі ці письменники навчили мене як можна абсурдно, але послідовно подавати себе як автора.
Про ритуали читання
Сьогодні я не так багато читаю, як хотів би, не порівняти із тими обсягами книг, які поглинав раніше. Архаїчний образ давніх років − чоловік, що читає на кухні газету − в сучасному світі змінився на образ чоловіка, що за сніданком скролить стрічку новин. Я − не виключення в цьому плані, часто відволікаюсь на поточні справи в інтернеті, коли до тебе мають доступ усі, і ти постійно комусь потрібен. Після двох поспіль Книжкових Арсеналів я приносив додому повні торби книжок, і навіть чверть з них досі не осилив. Тому в нашій сім’ї є правило − два дні на тиждень, вівторок і четвер, присвятити не фільмам чи серіалам, а виключно книгам.
Я дуже вдячний експресу Київ-Херсон, за те, що там досі нема вайфаю.
Поки не було гаджетів та мобільного інтернету, я постійно читав під час гастролей. У «Грузовиків» були часті переїзди по півтори-дві доби в потягу, кудись у віддалені міста. Тоді в дорозі я завжди був із книжкою. Тепер в першому ж інтерсіті тобі пропонують приєднатися до безкоштовного вайфаю. Я дуже вдячний експресу Київ-Херсон, за те, що там вайфаю досі нема.
Зараз читаю книгу про Джона Леннона, в планах також «Інтернат» Сергія Жадана, нарешті дочитав дві дуже цікаві книги про Сергія Курьохіна (прим. − російський джазовий музикант-авангардист, засновник і керівник проекту «Поп-механіка»).
Книги, до яких повертаєшся
«Пригоди Кроша», Анатолій Рибаков
Це одна з перших україномовних книг, яку я прочитав. В моєму дитинстві було досить багато україномовної літератури, хоча будучи школярем я не надто добре володів українською. Тим не менше, книжки українською читав постійно − «Хлопчик зі шпагою» Крапівіна, «ТАРС уповноважений заявити» Семенова. В «Пригодах Кроша» майже немає радянської ідеології, яка, в часи мого дитинства, була присутня в багатьох художніх книгах тогочасних авторів. Мене в ній зачарувала тема юнацького дорослішання, перших зустрічей із жорстокістю світу, тема грошей, відповідальності, дружби. А ще тема нецке − японських мініатюрних статуеток, про які тоді в Радянському союзі майже не знали. Завдяки цій книзі, де детально описують це мистецтво, багато хто почув про нього вперше.
«Три товариші», Еріх Марія Ремарк
По цій книзі я навіть моделював манеру поведінки та знайомства з дівчатами. Ще співаючи в своєму першому гурті, я написав композицію, інспіровану цим романом. Вона називалася «2796», це був номер, по якому головний герой книги дзвонив своїй коханій. В пісні було багато алюзій на«Три товариша», я шепотів у мікрофон цитати з роману, а навколо ніхто не розумів, що я там бурмочу. В кальвадос я закохався читаючи цю книгу, хоча тоді навіть не знав який він на смак. Цей напій мені здавався божественним, так його описував Ремарк. Коли у 2001 році на рок-фестивалі у Донецьку я вперше спробував його, то скромно промовчав − мені було соромно сказати, що це несмачно, його ж пили герої Ремарка. Лише в зрілому віці я зміг його розпробувати і визнати, що це чудовий алкоголь.
Ставлення героїв роману до людей, які їм дорогі, стало для мене своєрідною планкою. Їхня готовність віддати за друга все, що маєш справила на мене сильне враження, така модель поведінки мені близька. Ну і звісно гульня, пригоди, гумор − дуже хотілося по-швидше подорослішати, і стати такими, як вони.
«Рок-музыка в СССР», Артемий Троицкий
Соромно зізнатися, але цю книгу для мене вкрала одна знайома в бібліотеці піонерського табору. Мені тоді було 17 років, і ця енциклопедія стала для мене настільною книгою. Я прочитав її повністю, вивчив вздовж і впоперек. Можна було розбудити мене вночі і спитати про будь-який колектив, я міг назвати дату заснування, склад і майже всі альбоми. В ті роки не було інтернету, був самвидав і фензіни (прим. − аматорська періодика) − єдині джерела інформації про стан рок-сцени. В таких газетках по краплях я знаходив інформацію про різні рок-гурти. Якось натрапив на згадку про гурт «Хроноп», між іншим, відсилка до твору Кортасара. Я тоді обійшов всі студії звукозапису Києва, і тільки в одній знайшов їхній запис − в Будинку одягу на Львівській площі. Звісно, така рок-енциклопедія в період майже повної відсутності інформації була справжнім відкриттям, я зачитав її до дір, в ній навіть кількох сторінок немає, навіть не знаю де вони. Я і досі часом беру її до рук, це достойна збірка спогадів про музикантів, якими я цікавлюся дотепер.
Фото: Анна Бобирєва
