Меню & пошук

#WhyIDidntReport: новий флешмоб про мовчання щодо насильства

#WhyIDidntReport: новий флешмоб про мовчання щодо насильства

«Для мене сказати про це, означало пережити один з найгірших моментів мого життя».


[ads-pc-2]

Вже майже тиждень одним з найпопулярніших хештегів в англомовному сегменті Twitter та Facebook лишається #WhyIDidntReport або «Чому я не повідомила/повідомив». Мова йде про пояснення чому жертви насильства чи домагань не повідомили або не одразу повідомили правоохоронцям про скоєне щодо них правопорушення. Inspired пояснює що стоїть за віральним хештегом.


Популярність хештегу спровокував президент США Дональд Трамп. 21 вересня у власному Твітері Трамп написав повідомлення на підтримку судді Бретта Кавано, якого президент раніше запропонував на посаду судді Верховного суду США. Одразу після висунення Кавано у середині вересня, на його адресу надійшли звинувачення у сексуальних домаганнях. Спершу жінка, яка звинуватила Кавано, наполягала на анонімності, але пізніше розкрила своє ім’я. Нею виявилася Крістін Блезі Форд, професорка університету в Пало-Альто в Каліфорнії. Жінка розповіла, що інцидент стався у 80-их роках на одній зі студентських вечірок. За її словами, Кавано та Форд були нетверезі, чоловік повалив її на ліжко, затиснув рота і спробував роздягнути, але ій вдалося вирватися.

За рекомендацією адвоката, Форд пройшла тест на поліграфі, який підтвердив, що жінка говорить правду. Також її адвокат поспілкувалася із терапевтом Крістін, яка підтвердила, що її клієнтка пережила тривогу та посттравматичний стресовий розлад. «Я думаю, що це емоційно преслідувало мене протягом чотирьох або п’яти років», – повідомила Форд у коментарі ЗМІ. Вона також додала, що вирішила про це заявити після повідомлень в пресі про номінацію Кавано, який, за її словами, не заслуговує на посаду після такого інциденту.

Бретт Кавано із родиною під час оголошення президентом Трампом номінації Кавано на посаду судді Верховного Суду

Сам Бретт Кавано заперечив усі заяви Форд. Втім вже за кілька днів після її звинувачень, ще одна жінка заявила про домагання з боку Кавано нею виявилася Дебора Рамірез, членкиня організації проти домашнього насильства в Колорадо. Жінка розказала подібну історію, за її словами Кавано роздягнувся перед нею на студентській вечірці і спробував наблизитися, втім вона відштовхнула його. Кавано так само заперечив звинувачення.Форд закликала ФБР розслідувати її заяви, але Сенат, де переважають республіканці, до яких належить і сам Кавано, відмовився подати запит в федеральне бюро.

Брет Кавано та Крістін Блезі Форд, студентські фото 1982 року. (Скріншот з телевізійного сюжету каналу CBS)

Президент США Дональд Трамп висловився на підтримку свого висуванця на посаду судді Верховного суду, і заявив що звинувачення надто давні, мовляв чому Форд не заявила в поліцію 36 років тому:

Я не сумніваюся, що якщо б атака на докторку Форд була такою серйозною як вона каже, звинувачення були б негайно подані до місцевих органів правопорядку нею, або ж її люблячими батьками. Я прошу її принести ці заяви, щоб ми могли побачити дату, час та місце!

У відповідь на цей твіт з’явилося сотні твітів із хештегом #WhyIDidntReport, що мали на меті пояснити, чому жінки часом не повідомляють поліції про зґвалтування чи домагання:

Мені було 17. Зґвалтована другом. Я заплуталась, сама не вірила. Боялась. Його батьки були багатші за моїх і мали кращі зв’язки. Він був хорошим студентом. Люди любили його. Єдиний друг, якому я це розповіла, відповів: «Він би ніколи так не зробив». Я не думала, що хтось мені допоможе.

Роками мене домагався родич (тепер він помер). Я була надто юною щоб розуміти, що відбувається. Надто юною, щоб навіть знати що це злочин. Лише знала, що ненавиджу це. Мені сказали, «якщо скажеш комусь, це засмутить твою маму» . А я любила маму більше за все на світі.

Чому я не повідомив про сексуальне домагання. Я жив у часи, коли хтось, хто ідентифікує себе як підліток-гей не сприймається серйозно поліцією. Я думав, що наді мною будуть знущатися за те, що я гей. Я також відчував, що це моя провина. Я не думав, що мені повірять.

Тому що я погодилася на секс. Я не погодилася на те, як він тримав мене за волосся і відмовлявся зупинятися, коли я сказала йому, що мені боляче. Він сказав, що має право закінчити, хоч я і плакала.

Мені було 4 роки, він сказав що вб’є мене.

Мені було 16. Він був другом сім’ї. Я думала, що мої дуже релігійні батьки перестануть мене любити. Мені знадобилося 2 роки і кілька дуже неправильних рішень, щоб сказати їм. Ми висунули звинувачення, я була однією з кількох дівчат, одна з них була вагітна. Він отримав умовно-дострокове звільнення.

Насправді, я повідомила. Тоді персонал лікарні та поліцейський змусили мене відчути себе брехухою. Мені сказали, що я виглядатиму як хвойда. Мене запитували, чи не шкодую я про заяву. Я розумію, чому деякі не повідомляють.

Вперше це сталося коли мені було 7 років. Я сказала про це першим же дорослим, яких зустріла. Вони сказали «О він, хороший старий чоловік. Він не це мав на увазі». Тож коли мене зґвалтували в 15 років, я розказала про це лише своєму щоденнику. Коли доросла жінка прочитала його, то звинуватила мене у сексі зі старшим чоловіком.

Акторка Аліса Мілано, яка свого часу зробила віральним хештег #MeToo, вперше використавши його у Твітері, написала відверту авторську колонку для видання Vox. В ній вона зазначила, що  жертвам насильства часто емоційно важко повідомити про злочин не просто у поліцію, а навіть найближчим людям:

Аліса Мілано. акторка

«Мені знадобилося кілька років після нападу, щоб розказати моїм найближчим друзям. Мені знадобилося три десятиліття, щоб розповісти моїм батькам. Я ніколи не подавала заяву у поліцію. Я ніколи не розповідала чиновникам. Я ніколи не намагалася отримати відплату за мій біль, тому що правосуддя ніколи не було варіантом. Для мене сказати про це, означало пережити один з найгірших моментів мого життя. Це означало визнання існування мого нападника, коли я хотіла лише забути що він ходить по цій землі. Ось через що проходить кожна жертва насильства. Розповідати наші історії − це означає бути вразливим до публічних атак і насмішок, коли наш єдиний «злочин» − стати жертвою домагань».

Соціологічні опитування показують, щов Україні у випадку домашнього насильства тільки 10% постраждалих звертаються за допомогою у правоохоронні органи. Щодо насильства за межами сім’ї то цей відсоток ще менший.

Згідно із даними Міністерства Юстиції США, в Штатах близько двох третин жертв не повідомляють про напад. 20% тих, хто мовчать про атаку, зізналися що бояться відплати кривдника.

У червні цього року Український центр соціальних реформ оприлюднив звіт щодо України під назвою «Сучасне розуміння маскулінності: ставлення чоловіків до ґендерних стереотипів та насильства щодо жінок». Його зробили на замовлення Фонду ООН у галузі народонаселення (UNFPA). Спеціально для звіту участь в опитуванні взяли понад 1,5 тисячі чоловіків віком від 18 до 59 років з усіх регіонів України, окрім Автономної Республіки Крим. Щодо питання зґвалтування, половина опитаних ставить під сумнів можливість зґвалтування, якщо жінка перебувала під впливом алкоголю або наркотиків, 43% чоловіків у випадках, якщо постраждала мала погану репутацію, третина з них якщо жінка не чинила фізичного спротиву.


Анна Саєнко, юристка ГО «Ла Страда Україна»

Соціологічні опитування показують, що в Україні у випадку домашнього насильства тільки 10% постраждалих звертаються за допомогою у правоохоронні органи. Щодо насильства за межами сім’ї то цей відсоток ще менший. В теорії права говориться про те, що  злочини, які стосуються сексуального насильства мають латентний характер, тобто вони приховувані. Більшість постраждалих не звертаються ані до лікарів за допомогою, ані до правоохоронних органів. Тобто просто замовчують факт насильства.  Причин багато, потрібно розуміти психологію постраждалої/постраждалого. Якщо відбувся злочин сексуального характеру, жертва переживає відразу до себе, спроби забути, страх бути звинуваченою/звинуваченим в злочині, страх за своє життя, недовіру до правоохоронних органів та соціальних служб. Крім того, в Україні відсутня культура звернення за психологічною допомогою, це не поширена практика, до психолога звертаються тільки у крайньому випадку. Саме тому статистика сексуальних злочинів в Україні недоступна більшість випадків лишаються в тіні. 


Настя Осадча, лікарка-психологиня, психотерапевтка, експертка з людської сексуальності

Бульварна травмуюча психологія каже, що що жертва сама винна, мовляв одяг не той вдягла чи не так подивилась. На противагу їй академічна психологія говорить, що  людина може бути вдягнена як завгодно і робити що завгодно і при цьому жодна інша особа не має ні морального, ні юридичного права заіхати на її життя, честь, свободу і особистий простір.

Часто жертва не може себе змусити чинити рішучий супротив, бо вона навіть в екстремальній ситуації керується логікою про те, що бити людину − це не зовсім нормально, тобто вона не може «перемкнутися», відключити глузд і просто рятувати себе всіма методами. Вода камінь точить − потрібно постійно і всюди на всіх рівнях, змалечку повторювати, що жертва не винна у насильстві, яке над нею здійснюють.

Критично важливо говорити про це вже у школах і садочках. Класичиний приклад: дитина не ділиться іграшкою і чує після цього від дорослих «жадіна», «скнара». Хоча ця іграшка − протитип особистого простору дитини, вона має право нею не ділитися. Але натомість їй нав’язують почуття сорому, за те що вона відмовляє. Звідти і починається розуміння що відмова − це погано.  Тому дуже важливо ще змалечку дати розуміння що сказати «ні» − це нормально.

Якщо ж людина пережила насильство, перш усього не можна лишатися із цим сам на сам. Треба знайти когось, кому вона може розповісти про це. Когось, хто точно повірить і не засудить. На цьому етапі критично важливо мати союзника.

В підлітковому віці статеве виховання важливе, бо воно створює інформаційний фон − питання сексу перестає бути чимось від чого стає ніяково, соромно.  Людина, яка звикла вважати секс чимось брудним, не знайде сил повідомити про випадок зґвалтування. Першим питанням від правоохоронців буде «проникаюче чи не проникаюче?». Шокована випадком жертва отримає додатковий стрес від самого запитання.

Якщо ж людина пережила насильство, перш усього не можна лишатися із цим сам на сам. Треба знайти когось, кому вона може розповісти про це. Когось, хто точно повірить і не засудить. Постраждалій чи постраждалому на цьому етапі критично важливо мати союзника.  Потрібно говорити про випадок, наскільки це взагалі можливо, щоб зняти напругу. І звісно потрібно піти у відділення поліції із цією людиною. Вона має погодитися виконати роль вашого наставника і опікуна, того, хто в цій ситуації буде сильнішим, і приглядатиме за жертвою, як за малою дитиною.  Тобто подасть водички, обійме, візьме за руку, допоможе підібрати слова, якщо жертві важко буде пояснити поліції що сталося, або ж взагалі, у випадку панічної атаки, зупинить процес надання свідчень.

Ясна річ, ми не можемо передбачити реакцію людини, і буває таке, що той, хто на твою думку мав би підтримати, не підтримує і не розуміє.  Задача постраждалої/постраждалого − вийти з цього контакту. Не намагайтеся переконати, у вас не та ціль. Просто шукайте наступного союзника. Коли ми приходимо в магазин за хлібом, а його там немає, ми не допитуємося «а чому?», ми просто йдемо в інший магазин. Так само і тут, якщо ви не знаходите рекцію, яка вам необхідна на даному етапі, ви шукаєте її далі.  Ваше завдання − знайти союзника.

Якщо такої людини, через певні обставини нема, потрібно звернутися до громадських організацій, наприклад «Ла Страда – Україна». Там є фахівці які не будуть ставити ваші слова під сумнів і не звинуватять вас у тому, що сталося. Це ключова потреба на початковому етапі − мати поруч когось, хто не засуджує. Така людина допоможе вам рухатися далі, а саме − притягнути до відповідальності винних і пережити стрес.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: