[ads-pc-2]

Нана Джорджадзе – режисер родом із сонячного Тбілісі. Світла і привітна, вона щиро посміхається, протягуючи мені руку: так відбувається наше знайомство. Власниця призу «Золота камера» Каннського кінофестивалю за кращий дебют, Нана поводиться так, як і личить грузинці – без тіні зверхності, але з правдивою гордістю в очах. Про те, які висновки можна зробити після сніданку з талановитою гостею Одеського міжнародного кінофестивалю – читайте далі.

Як стати режисером

Моє перше безпосереднє знайомство з кінематографом – звісно, окрім того, що я була глядачем – відбулося у першому класі. Тоді у школі проходив набір дітей для зйомок, і мене помітили. Пам’ятаю день, коли я була так щаслива: дах їде, збудження неймовірне… Привели мене на зйомку, посадили за першу парту. Моє завдання як акторки полягало в тому, щоб вчасно підняти руку й відповісти на запитання вчителя, коли прилітають ластівки.

Увійшла знімальна група, поставили камеру, режисер попередив, щоб ніхто не дивився в кадр. Але як тільки пролунало заповітне слово «Мотор!», я втупилася прямо в камеру. «Стоп!» – закричав режисер. Знову «Мотор!», а я раз – і в камеру. Коли я втретє зіпсувала їм плівку, режисер закричав якимось нелюдським голосом: «Заберіть цю ідіотку з майданчика!» Я досі чую цей крик, цей звук і пам’ятаю свій стан тоді. Мене практично виводили з класу. Згадую, як я йшла, відчуваючи жах і ганьбу від неймовірно довгого проходу вздовж рядів, хоча він тривав, звичайно, півсекунди. І все. Потім – температура, нервовий стрес. Після цього випадку я вирішила, що обов’язково стану режисером.

Як ним залишатися

Узагалі, режисер – це нелюдська професія. Ні чоловіча, ні жіноча, а просто нелюдська. Це навіть не стільки професія, скільки спосіб життя. Але якщо ти сам робиш цей вибір, то будь ласкавий – іди до кінця.

Мені було дуже комфортно знімати в Одесі наш новий фільм «Моя русалка, моя Лореляй» і спілкуватися зі знімальною групою фільму. Ми всі старалися, щоб атмосфера на майданчику була радісною, щоб робота ні для кого не була тягарем. Усе робилося з посмішкою.

Зараз я дуже нервую, боюся і відчуваю відповідальність перед цим містом, перед цими людьми, які дали мені стільки любові. Я дуже хочу, щоб фільм їм сподобався, щоб я їм відповіла тією ж любов’ю, яку вони дали мені.

На кого рівнятися

Великих режисерів, до речі, величезна кількість: як сучасних, так і тих, хто вже відійшов в інший світ. Але, щоб не образити сучасних режисерів, не пропустивши когось, назву таку трійку: Чарлі Чаплін, Жан Ріго та Федеріко Фелліні.

Я не знаю, що з роками відбувається з моїми власними фільмами, але єдине, чого я боюся – щоб вони не старіли разом зі мною. Тому що кіно, так само, як і любов, – це молода енергія. І якщо кіно старіє разом з режисером, це означає, що старіє емоція, притупляються нервові закінчення та зникає та свіжість сприйняття, той рецепт, такий потрібний для будь-якої творчості. Ось це страшно.

У що вірити

На сьогодні я живу миттю, насолоджуюся кожним ранком, щовечора дякую Богові за пройдений день та радію кожній зустрічі. Кожну прикрість, біль і розчарування я приймаю із вдячністю, тому що це – мій урок, хоча я ніколи не вчуся на власних помилках. Я вдячна за кожний удар у щелепу і в потилицю, за кожний без винятку біль, що пронизує моє серце, свідомість, самолюбство. Я вдячна за кожний промінь світла, тепло, зустріч, за кожну нову людину і за кожну нову можливість працювати. Усе це збагачує.

Більше відчувати, менше думати

Добре, звичайно, мати розум і жити не лише імпульсами або емоціями. Мозок, мабуть, – досить важливий орган. Але я починаю розмірковувати набагато пізніше, лише після того, як усе зроблено або сказано, усі помилки допущені. Потім починаються роздуми: «Як же я могла так вчинити?», і я починаю досить тверезо поводитись. Але це буває набагато пізніше всього, що зі мною відбулося. Саме потім я стаю і мудрою, і розумною, і правильною, а моментальна реакція – це завжди помилки, імпульси та емоції. Вони випереджають розум, нічого не вдієш. Так що любіть і слухайте своє серце.