Меню & пошук

Насолоджуватись труднощами і вчитися досліджувати: історія української дизайнерки, що навчається в США

Насолоджуватись труднощами і вчитися досліджувати: історія української дизайнерки, що навчається в США

Чому коли важко − це добре


Юлія Федорович здійснили свою давню мрію − дівчині вдалося потрапити на навчання на факультет дизайну в США. Про те, чому довелося забути поняття вільного часу і навчитися жити в «одноповерховій Америці» Юля розповіла в інтерв’ю для Inspired.


Я займаюсь графічним дизайном вже близько десяти років, але у мене ніколи не було можливості отримати системну освіту у цій сфері. Я закінчила Київський національний економічний університет, отримала статус магістра у сфері Менеджменту малого бізнесу. Проте жодного дня я не працювала «за спеціальністю» − робота моя завжди була пов’язана з дизайном. Відтак, я шукала можливість повноцінно вчитися цьому, саме тому подалася на програму ім. Фулбрайта. Багато моїх знайомих мали досвід навчання за цією програмою, тож порадившись з ними, я вирішила, що варто спробувати.

В США є близько тридцяти вишів, де можна безкоштовно на різних умовах отримати освіту в сфері графічного чи індустріального дизайну. Йдеться, звичайно, про магістратуру або аспірантуру. Бакалаврат тут завжди платний, і коштує в основному дуже дорого. Наприклад, рік в моєму університеті обійдеться в майже 53 000 доларів. Проживання, харчування, книжки та інші витрати − ще приблизно 20 000. Словом, все це дуже дороге задоволення, саме тому серед студентів бакалаврату майже немає іноземців.

Мені здалося, що головним критерієм для комісії є те, наскільки корисним для України може бути потенційний студент після повернення додому.

З магістратурою та аспірантурою зовсім інша історія. На цьому етапі університет сам зацікавлений в студентах, оскільки вони, по суті − вже кваліфіковані спеціалісти, яких не потрібно «вчити» в класичному розумінні цього слова − вони спроможні розвиватись самостійно, тим самим розвиваючи й університет. Проте при вступі в магістратуру чи аспірантуру конкуренція доволі висока. На мою спеціальність, наприклад, приймають лише одного студента на рік. Не знаю, чи вдалось би мені вступити, якби я не була стипендіатом Фулбрайта. З об’єктивних причин те, що я − фулбрайтер дуже вражає всіх моїх колег в університеті. Думаю, тут справа в тому, що ця стипендія діє також і для американців − вони можуть отримати можливість поїхати вчитись в іншу країну. Тому багато хто з власного досвіду знає, наскільки складним є процес подачі і наскільки скурпульозним є відбір.

Щоб претендувати на стипендію Фулбрайта потрібно заповнити аплікаційну форму, подати есе та рекомендаційні листи. Потім, якщо відбірковій комісії ви сподобаєтесь, вас запросять на інтерв’ю. Мені здалося, що головним критерієм для комісії є те, наскільки корисним для України може бути потенційний студент після повернення додому.

Фото: Анастасія Васенко

Є кілька програм − для магістрів, аспірантів, викладачів мови, вільних слухачів тощо. Я подавалася на програму для вступу на магістратуру з дизайну, це було у травні 2017-ого. На інтерв’ю мене покликали через три місяці − у вересні того ж року.  Потім я здавала іспити та спільно з представниками Програми обирала університет.

Від моменту заповнення аплікаційної форми до безпосередньо виїзду з України на навчання проходить приблизно рік. Програма Фулбрайта завжди бере на себе більшість витрат, пов’язаних з навчанням, саме тому цілком можливо отримати освіту тут без жодних власних капіталовкладень.


Про переїзд та перші виклики

Я приїхала в Штати у липні 2018 року. Цілий місяць я провела на орієнтаційному семінарі в штаті Мічіган − його спеціально влаштовують стипендіатам Фулбрайта, щоб ввести в курс справ на місці. У серпні у мене почалося навчання, а зараз я вже успішно завершила перший семестр. Не думала, що це буде можливо, але я тут поки навчаюсь на відмінно. В мене, звичайно, далеко не ідеальна англійська, але як не дивно, на це тут мало звертають уваги. Головне − те, як ти думаєш, які в тебе ідеї.

Навчаюсь я на факультеті Мистецтва, Історії Мистецтва та Дизайну в Університеті Нотр-Дам, що в місті Саут-Бенд, штат Індіана. Це католицький університет, заснований у 1842 році французьким священиком Едвардом Соріном.

Університет Нотр-Дам

Це, без сумніву, дуже релігійне місце. Я знаю одного веселого священика з факультету Теології, так він жартує, що це − це католицький Діснейленд. Під час Різдва весь Кампус був рясно всіяний різного роду шопками та іншими декораціями з біблійним підтекстом. Нам регулярно приходять мейли з  розкладом богослужінь, а в місцевому Старбаксі чи Бургеркінгу часто можна побачити монахів.

Попри це, тут повсюду висять прапори ЛГБТ, а ще тут вчаться досить багато мусульман. Мені безмежно подобається це толерування інакшості в різних її проявах.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Joy to the world, the Lord is come!! Merry Christmas!

Допис, поширений Notre Dame (@notredame)

Попри це, тут повсюду висять прапори ЛГБТ, а ще тут вчаться досить багато мусульман. Мені безмежно подобається це толерування інакшості в різних її проявах. В цьому сенсі мені тут дуже комфортно − можна бути яким завгодно собою, не боячись суспільного осуду.

Коли сюди їхала, то мені здавалося, що я готова до будь-яких труднощів. Вже тут виявилось, що до дечого в принципі не можливо підготуватися.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Right-left. Right-right. What method did you use to find your friends in South Dining Hall during meals? #NDMoments

Допис, поширений Notre Dame (@notredame)

Коли сюди їхала, то мені здавалося, що я готова до будь-яких труднощів. Вже тут виявилось, що до дечого в принципі не можливо підготуватись. Більшість труднощів виникає, звичайно, через мову. Я добре говорю англійською, проте мені все ще важко писати. Читання і нотування англійською теж відбувається значно повільніше, ніж якби я те саме робила якоюсь із рідних мені мов. Проте я намагаюсь бути оптимістом, і мені направду здається, що з кожним наступним семестром все легше.


Про пошук житла

Треба розуміти, що навіть якщо навчання і безкоштовне, всеодно є необхідність заробляти, оскільки треба на щось жити − платити оренду, харчуватися, купувати якісь речі, книжки. Я працюю графічним дизайнером в музеї на території кампусу, асистую одному з професорів, а також викладаю курс з програмного забезпечення для дизайнерів.

За все це я отримую 1400 доларів на місяць. Це, звичайно, дуже не багато, але мені вистачає. Саут-Бенд, містечко в якому я живу, насправді дуже невелике − це така одноповерхова Америка. Коли я вперше сюди приїхала, то перше що подумала: «Ок, це все добре, але де, власне, місто?». Тут особливо нема де витрачати гроші, до того ж − навчання і робота займають майже весь мій час. Найбільша частина моїх витрат − це оренда житла.

Саут-Бенд, Індіана

З житлом мені в певному сенсі пощастило. Я живу з людьми, які навчаються на моїй програмі. Коли я дізналася, що вступила в університет, то написала листа в кампус із проханням допомогти з пошуком житла. Кімната знайшлась наступного ж дня. Вже коли я сюди приїхала, то виявилось, що кімната ця − дуже маленька і зовсім без меблів, проте з абсолютно прекрасними сусідками по дому. Коли я вперше потрапила в цей дім, то на холодильнику була записка, на якій були написані правила. Почала читати і виявилось, що це якийсь жартівливий флуд, серйозне правило було лише одне: «Не розкидай своє лайно повсюди!». Я ще подумала: «Ок, це я можу».

Місцевий громадський транспорт − це якесь дуже дивне і майже безтолкове явище. Автобуси ходять раз в годину і від найближчої зупинки додому мені йти хвилин 25.

Обидві мої сусідки − американки. Я спершу хвилювалась, чи буде комфортно нам жити разом, але потім виявилось, що підстав для хвилювання немає жодних. Всі ми − люди творчих спеціальностей, тому часто розуміємо один одного попри культурні розбіжності. До того ж, вони, як і я, люблять інших людей − це головне. Зараз мені здається, що кращих сусідів годі й бажати − обоє вони дуже мене підтримують і допомагають, як морально так і фізично. Наприклад, дуже часто мене підвозять, оскільки я тут, здається, єдина, в кого немає машини.

США − окрім, звичайно, мегаполісів − в основному не пристосовані до життя без автомобіля. Я, наприклад, живу в годині ходьби від університету, і цієї вільної години у зв’язку з надто щільним графіком у мене, зазвичай, немає. Місцевий громадський транспорт − це якесь дуже дивне і майже безтолкове явище. Автобуси ходять раз в годину і від найближчої зупинки додому мені йти хвилин 25. Громадським транспортом майже ніхто не користується. В основному, у всіх є автівка. Я ж переважно пересуваюсь на велосипеді, а коли дуже холодно − покладаюся на сусідів та друзів.

Саут-Бенд, Індіана

 


Про вільний час

Майже всі люди, з якими я навчаюсь, приблизно мого віку, їм всім в близько тридцяти, хоча бувають і винятки. Наприклад, минулого року спеціальність індустріального дизайнера тут здобув чоловік, якому було добряче за п’ятдесят.

Часу для дозвілля тут дуже мало, я повністю зайнята навчанням, роботою і сном.  Зараз, наприклад, починається курс, який я повністю сама викладаю. І здавалося б «сиди і переживай», але у мене навіть на це немає часу.

Приїхавши cюди, я дуже переоцінила поняття вільного часу. Коли я жила в Україні, то мені здавалося, що я постійно в роботі, але опинившись тут, я зрозуміла наскільки багато вільного часу у мене все-таки було вдома.

Наприклад, зараз я фізично не можу втримати в голові всі мої зустрічі і справи, тому скурпульозно веду гугл-календар, пишу та категоризую за пріоритетністю списки справ, абсолютно не маю часу на соціальні мережі та спілкування, якщо це не по ділу. Ніколи б не подумала, що здатна бути настільки організованою, якою є тут.

Найбільше мене здивувало ставлення до роботи − в цьому питанні усі гіпервідповідальні. Окрім навчання і роботи викладачем, я працюю в музеї, і переважна більшість моїх колег завжди відповідають на робочі листи навіть пізно увечері. Дуже багато для кого робота завжди на першому місці.

Іноді я скаржуся своїм друзям, що попереду матиму важкий день, на що вони відповідають: «насолоджуйся!». Спершу я не розуміла, як це можливо. Мені здавалось, що насолоджуватися можна сидячи в барі і попиваючи вино, або, наприклад, проспавши до обіду. Довго думала про це, і потім зрозуміла, що тут всі працюють в такому шаленому ритмі, що їм немає сенсу чекати, доки настане час насолоджуватись життям. Саме тому вони намагаються насолоджуватися у процесі роботи, навіть якщо цей процес безпосередньо пов’язаний з труднощами.


Про те, чого насправді навчають в США

Мені важко порівнювати навчання в США і в Україні, але можу сказати напевно, що тут студенти вмотивовані, а викладачі зацікавлені в тому, щоб максимально якісно виконувати свою роботу. Крім цього, тут працює система анонімної оцінки викладачів. Якщо певний викладач раз за разом отримуватиме погані відгуки від студентів, то університет не продовжить з ним контракт і позбавить роботи.

В мене не було особливих очікувань щодо процесу навчання, але все ж таки були певні уявлення щодо того, як це все буде влаштовано. Наприклад, я очікувала, що в мене буде можливість зосередитись на здобутті технічних навичок. В реальності ж весь процес найбільше спрямований на теоретичне дослідження теми, з якою ти працюєш. Нас вчать постійно думати, аналізувати, переосмислювати. Крім цього, ми вчимося говорити про свою роботу, пояснювати її, будувати концепції, аргументувати та грамотно відстоювати власну думку. Хоч це і не те, чого я очікувала, мені всеодно дуже цікаво.


Про те чому важче − це добре

Пам’ятаю коли я подавалась на програму ім. Фулбрайта, то мені було важко написати есе. Потім було важко здавати іспити. Весь цей час я собі казала «далі буде легше». Та насправді не буде. Буде тільки важче. Але в процесі, з кожним наступним кроком, стаєш досвідченішим і сильнішим, переходиш на наступну сходинку, і там уже відносно легше, хоча в абсолютній шкалі вимірювання − важче.

Крім цього, попри постійні труднощі з мовою, мені дуже цікаво відкривати себе заново в процесі подолання цих труднощів. Раніше я думала, що моя ідентичність дуже сильно зав’язана на мові. А тут мені доводиться всі свої думки оформлювати і вербалізувати іншим способом, через використання іншої мови. Найбільше тут страждає моя здатність жартувати. Часом сидиш з друзями, і у відповідь на якусь історію придумуєш ну такий смішний жарт. Але вчасно і вдало оформити його словесно не вдається, а вже через хвилину цей геніальний жарт не актуальний.

Це велика пригода і велике випробування. Треба мати доволі високий рівень емоційної стійкості і стабільності. Тому що складних ситуацій під час вступу, переїзду і навчання дуже багато.

Це велика пригода і велике випробування. Треба мати доволі високий рівень емоційної стійкості і стабільності. Тому що складних ситуацій під час вступу, переїзду і навчання дуже багато. Важливо запитати себе чи готовий до такого, і якщо хоч на хвилину здасться, що готовий − треба сміливо робити перший крок, а далі все складеться, так, як має.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: