Меню & пошук

ВелоМандри.UA: 1000 км Лівобережжям і далі на Захід

ВелоМандри.UA: 1000 км Лівобережжям і далі на Захід

[ads-pc-2]

DSCN1744

Проект ВелоМандри.UA – це четверо друзів, що вирішили провести літо в подорожі по Україні.

vitalinaМаючи достатній досвід піших подорожей, нам захотілося спробувати себе в новому форматі – тривалому вело-тревелі. Команда зібралася в травні, тоді ж ми придбали собі велосипеди та спланували маршрут – вздовж північних і західних кордонів країни із заїздом в крайні географічні точки, обов’язкове відвідування Говерли, і далі – на південь, до Одеси, щоб закінчити нашу подорож в селі Вилкове, так званій українській Венеції.

ВелоМандри стартували з Харкова 18 червня і на даний час ми все ще у дорозі. Подолавши трасами, польовими ґрунтовками та бездоріжжям трохи більше 1000 км, ми проїхали Харківською, Сумською, Чернігівською і Київською областями, і нарешті дісталися Києва. 

На момент старту ми навіть не уявляли, як у подальшому складеться наша авантюрна мандрівка: ніхто з нас ніколи не приймав участі у вело-походах, а дехто – вперше сів на велосипед. Перші дні подорожі виявилися важкими для кожного з нас – ми звикалися з некерованими велосипедами, важкими «баулами» на багажниках і, звичайно ж, один з одним. Переміщалися ми з середньою швидкістю 13 км на годину, на день виходило проїхати кілометрів 60, не більше. Але ми не впадали у відчай – від втоми нас «лікували» мальовничі види Батьківщини та привітні обличчя селян, що так щиро дивувались, почувши про те, що їдемо ми в Карпати, а потім – на Чорне море.

Ми тримали курс на північ, місця це тихі і спокійні, але навколо все одно відчувалась напруга та тривожність – ми неодноразово зустрічали військові автоколони, що рухались на схід. На кордоні з Сумською областю вперше наткнулися на блок-пост, правда, вже не діючий, але барикади з мішків, шини та бійниці недвозначно натякали, що тут серйозно готувалися до оборони. Далі по трасі ми зустрічали ще пару таких же блок-постів, кажуть, їх побудували після того, як Росія підвела свої війська до кордону.

Наш маршрут пролягав через Путивль, Глухів та Шостку – міста з тисячолітньою історією. І нехай у цей період ми не могли похвалитися рекордним денним пробігом, але культурна програма була досить насиченою: ми відвідували старовинні храми та монастирі, оглядали пам’ятники та музеї.

Були і цікаві знайомства у дорозі: велотуристи з Сум, дізнавшись про наш проект, вирішили приєднатися на день і влаштувати спільну велопрогулянку. Вони показали нам унікальне місце Сумщини – Шелехівське озеро. Вважають, що воно таке ж давнє, як і Байкал, і виникло ще в часи льодовикового періоду. Озеро викликало у нас масу захоплень: мальовничий берег, порослий диким лісом, прозора вода, тиша та спокій, бо дістатися туди пересічному туристу не так то просто.

У Чернігівській області завітали у Новгород-Сіверський – стародавній «стольний град», де княжив Ігор Святославич, головний герой Слова о полку Ігоревім. Головні пам’ятки міста – Спасо-Преображенський монастир, розташований над Десною, і Тріумфальна арка, побудована на честь проїзду через місто Катерини II.

Далі ми вирішили відвідати крайню північну точку України – село Грем’яч, і чим ближче просувалися до кордону, тим безнадійнішими ставали села і хутори по узбіччях доріг. Місцеві жителі реагували на нашу появу вкрай насторожено і боязко, що нас дуже дивувало.

У цих місцях чітко відчувалась близькість півночі – берізки і сосни уздовж доріг, похмурі дні під дощем, ранкові години в туманному серпанку, грибний запах у лісах. По розбитих дорогах гуркотіли навантажені колодами лісовози, а в селах ми спостерігали почорнілі дерев’яні хати – все це дуже нагадувало дикий карпатський край. Люди там зовсім  відрізані від цивілізації: немає не те що інтернету, але і мобільний зв’язок працює з перебоями, магазини закриті з незапам’ятних часів, і поростають кропивою напівзруйновані будинки. Ми проїжджали село за селом, дивуючись своєрідною суворою романтикою півночі.

Здолавши близько 700 км, ми приїхали у Чернігів, а свій тисячний кілометр відсвяткували у Києві.

DSCN1741

У столиці ми одразу ж відправилися на Майдан, щоб своїми очима побачити місця, де творилася сучасна історія. Нас переповнювали суперечливі почуття – і радість перших 1000 км в дорозі, і смуток за всіма тими, чиї портрети, щити та каски стоять по узбіччях поруч з поминальними лампадками.

Зараз Майдан нагадує гігантський мурашник в центрі Києва, що живе своїм особливим життям: безліч туристів, журналістів та іноземців, старожили, які пережили трагічні лютневі події, дівчатка, що ведуть жваву торгівлю сувенірами, яскраві глянцеві плакати «за єдину Україну» і непомітні написи на стінах, що застали протистояння у самому розпалі. Добре, що ми побачили Київ саме таким: з обпаленими барикадами, в камуфляжі, з прапорами і гаслами, що дозволяє в черговий раз замислитися про останні події, що відбуваються в країні.

Але нам час їхати далі. Тож тепер ми беремо курс на Волинь, щоб відвідати природну перлину цього краю – Шацькі озера.

Текст та фото: Віталіна Кусяк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

117 коментарів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: