A password will be e-mailed to you.

Понад рік тому Андрій Луцик та Іринка Громоцька сіли на лайнер в Чорноморську і почали свою довгу мандрівку. 15 країн, 15 місяців, сотні історій і тисячі кілометрів проїханих автостопом. Від Грузії до Індонезії, через центральну та південно-східну Азію, підкорюючи гірські вершини та спілкуючись з місцевими людьми. Андрій ділитиметься з нами своїми історіями, що трапились з ними на дорозі.

Сьогодні 22 липня 2016 року. Вперше за три дні за бортом з’являється суша, і нас окутує спекотним вологим повітрям субтропічного Батумі. Дощить. Корабель плавно пришвартовується, на борт вибираються грузинські прикордонники й зразу починають прикрашати паспорти свіженькими в’їзними штампами. Ґамарджоба! Я знову на дорозі.

Цього разу нас двоє – я та Іра, цього разу я не знаю куди ми поїдемо і не знаю коли й звідки повернемось. Страшно топитись в болоті рутини з її постійними перегонами та погонями за щастям майбутнього, яке, можливо, так ніколи й не настане. Хочеться пуститись у вільне плавання дорогою і повністю загубитись в спонтанності свободи.

Вже в першій машині ми вливаємось в цей постійний хаос кавказьких доріг – сигналять грузини постійно: обганяючи, повертаючи або й просто прямо їдучи. Водія звати Міша, він показує нам чорні пляжі, пригощає аджарським хачапурі з тархуном і запрошує на вписку в Тбілісі. Як же приємно повертатись в завжди гостинну, безкорисну та, напевно, вже всім знайому Грузію.

Маневруючи між коровами, ми доїжджаємо в містечко Зугдіді і стаємо на виїзді з міста в надії зловити машину в гірську Сванетію. Темніє, зупиняється новенький пікап з написом Police: “В Местію ніхто так пізно не поїде, а тут небезпечно залишатись. Забираємо в офіс!”
Нас завозять на затишне подвір’я біля типового для Грузії нового будинку поліції.
“Якщо заважатиме шум фонтану – то отут вимикач, зможете його вимкнути!” – каже один із полісменів, показуючи нам територію.
Розклавши намет, тут і ночуємо.


На горизонті починають з’являтись скелясті кавказькі вершини, які запалююсь щось всередині, заставляють рухатись все далі і підніматися все вище. Однією машиною з парою літнього віку добираємось в Местію. Корови, свині, кози – всі вільно гуляють вулицями. Ми залишаємо зайві речі в офісі поліції, піднімаємось вверх гірськими стежками, розглядаємо безмежну блакить неба у відбиванні кришталевих озер і дивуємось казковістю помаранчевої на сході сонця двоголової Ушби. Вечоріє. пуховик не рятує від холоду тож ми підсідаємо в один з позашляховиків і спускаємось вниз, туди, де тепліше. За кермом — Давід, він займається бізнесом в Тбілісі і люто ненавидить Саакашвілі. Розговорившись та перекусивши лавашем з помідором та найсолонішим у світі білим сиром, він проявляє грузинську гостинність і запрошує нас до себе. Його тато, заслужений альпініст СРСР, пригощає гарячим чаєм на старій з обдертими стінами кухні. Кожного ранку він з ностальгією дивиться на білу піраміду гори Тітнульді і планує ще хоч раз таки на неї піднятись. За декілька хвилин появляється Давід і вечір закінчується кількома пляшками чачі з порізаним лавашем на столі та безперервним потоком душевних тостів.

Весь наступний день ми проводимо пожовуючи лаваш, не в змозі вибратись з намету. З вписками в Грузії треба бути обережними.

Розбитою ґрунтовою дорогою між закинутими кам’яними вежами ми рухаємось все глибше. Свани періодично зупиняються на узбіччі і заливаються вином:
“Наші предки так робили, то і ми мусимо! Годиться же ж.”– виправдовуються вони, забувши, що з жеребців позлазили досить вже таки давно.

В Ушгулі, об’їжджаючи струмки та глибокі провалля, ми доїжджаємо вже за темноти з місцевим механіком. Намет він пропонує розкласти біля своєї, найвищої на все село, вежі.
Старі, часто закинуті, кам’яні хати, тисячолітні вежі, болотяні вузенькі вулиці, на фоні – масивні скелясті гори на чолі з найвищою в Грузії вершиною — Шхарою. Пахне коров’ячим лайном і свіжістю гір.

В альптаборі за декілька кілометрів від села, ми залишаємось на п’ять днів. Місцеві гіди вигулюють іноземних туристів, але зустрівши компанію знайомих з шашликом та чачею зразу ж знімають шапку, беруть чарку і проголошують тост, забувши про намазаних сонцезахисним кремом європейців. Однією з основних гординь Сванетії є природна мінеральна вода нарзан, в цілющість якої свято вірить кожен сван.

“Нарзан хлєбнул – жена вєрнул!”– каже Бердіа, місцевий сван, який періодично проходить біля нашого намету, прилягає поговорити на декілька хвилин і пропонує попробувати своєї домашньої хмільної самогонки. Вернувшись в Ушгулі ми зразу ж його розшукуємо і проводимо вечір традиційно – попиваючи вино. Бердіа пропонує переночувати у напівзакинутому будинку його покійної бабці. Зі стін, вилупивши очі, моторошно спостерігають чорно-білі портрети, в сусідній кімнаті вже роками розсипаються опудала гірських козлів. Колись кожна сім’я тут тримала сотню овець, чоловіки ходили на полювання і днями бродили не повертаючись без здобичі. Тепер в кожного свій гестхаус і з десяток туристів, ціни в два рази вищі, а лаваші в два рази менші.

Для всіх знайомство зі Сванетією закінчується саме тут, але як же ж не хочеться повертати назад! Ми вирішуємо їхати далі – знайшовши трохи вільного місця між коров’ячим лайном, сідаємо виглядати машини. Перша, набита грузинами, з’являється через дві години, друга — ще через п’ять і, під вечір, коли з променями сонця майже зникає і наша надія, зупиняється вусатий мексиканець зі своєю данською подругою на орендованому позашляховику.


За вікном – забуті всіма закинуті села. Наступні декілька годин ми пробираємося зарослою дорогою, черкаючи кам’яні виступи дном машини. Перше містечко по дорозі – найбільший населений пункт Південної Сванетії на ім’я Лентехі. Через все місто тягнеться довга алея, де ми і розгублено бродимо розглядаючи темні двори в пошуках ймовірної вписки. Оля, яка щодня ввечері гуляє зі своєю маленькою донечкою на руках, помічає нас і кличе до себе. Засинаємо ми сьогодні в наметі біля її дому.

” Это все Миша сделал!” – каже один з водіїв, який підібрав нас по дорозі в Амбролаурі, показуючи на новий асфальт, на офіси поліції та й взагалі на всю Грузію загалом.
Після розпаду СРСР Грузія переживала не найкращі часи. Тут не було електроенергії, не було газу, поліція займалась виключно збором хабарів, а владу в регіонах тримали місцеві банди. На території Абхазії та Південної Осетії тоді почались військові дії. Все це призвело до Трояндової революції в 2003 році після якої президентом стає головний опозиціонер Міхаїл Саакашвілі. До влади він береться жорстко – повністю розпускає стару поліцію, розстрілює бандитські сім’ї, відбудовує дороги, починає активну боротьбу з корупцією і бере курс на вестернізацію. Загалом в Грузії до Саакашвілі два ставлення – тут його або обожнюють, або ненавидять.

Позаду залишаються засніжені вершини, ми спускаємось до спекотної й запиленої центральної дороги. Підкотивши футболки, пузаті грузини погладжують себе по круглих, напханих хачапурі, животах. Відчувши запах свіжої випічки з невеличких забігайлівок, зваблюємось і ми. Грузинська кухня – кайф!
“АРА! АРА!” (груз. Ні! Ні!) – викрикує Іра, рятуючи нас від атакуючих звідусіль таксистів. З-за гір кавунів виглядають усміхнені придорожні торговці. Вони радісно позують перед камерою і дарують нам свіженьку диню. З’їдаємо ми її вже у парку Боржомі, де мене в палець кусає оса і він стає подібний на середніх розмірів сардельку.


Пора рухатися до моря. В Батумі ведуть дві дороги – центральна траса та ґрунтовка через села Аджарії. Ми вибираємо другий варіант.

Аджарські ландшафти нагадують українські Карпати – спокійні гори, покриті густим хвойним лісом. Ми доїжджаємо до перевалу в поселенні Кеда. Навколо – зелені пагорби з поодинокими дерев’яними хатинками. За часів панування Туреччини більшість грузинів тут прийняли мусульманство, про що і свідчить дивного вигляду невеличка мечеть, збита з металевих блях (решта регіонів Грузії – православні християни). Здивовані люди підходять познайомитись і пригощають лісовими жуйками зі смоли.

До Батумі нас довозить глухонімий чоловік з російськими номерами та георгіївською стрічкою на дзеркалі. Він витискає максимум зі свого старого жигуля – не особливо заморочуючись, скаче по ямах і обганяє всі іномарки по дорозі. Періодично він зупиняється і виходить просто помилуватись навколишнім ландшафтом на секунд п’ять. Його неочікувана поява на цій практично безлюдній розбитій дорозі так і залишиться для нас загадкою.

Вдосталь насолодившись грузинськими водами Чорного моря, ми заїжджаємо в Зугдіді, де нас знову на ніч забирає до себе поліція (“Здесь очень опасно!”), і рухаємось в сторону столиці. Недалеко від Кутаїсі нас підбирають широко усміхнена Ліна зі своїм хлопцем за кермом. Їдуть вони в маленьке село біля мало кому відомого водоспаду, де вже ціле літо реставрують і перебудовують стару сімейну хату в гестхаус. Запрошують з собою. Без застілля, звичайно, не обходиться. Ліна з мамою готують вечерю, її тато приносить бутиль вина, ми фотографуємо територію для їхньої майбутньої сторінки на фейсбук, вчимося грати в нарди і, традиційно, заливаємось вином. При чому, по-грузинськи пити треба не ковтками, а стаканами.

Калейдоскоп подій невпинно крутиться, за вікном пропливають зелені пагорби, ми рухаємось в Тбілісі. Водій, який підібрав нас на трасі, ні англійською ні російською не говорить, зате частує різноманітними кухонними смакотами узбіч.

В Тбілісі ми залишаємось в квартирі Міші – першого водія, який підібрав нас біля порту Батумі декілька тижнів тому. Ключі підвозить його бородатий друг на байку – сам Міша зараз на фестивалі на іншій стороні Грузії. Як же ж приємно насолоджуватись благами домашнього затишку! Тут ми заслимачуємо на декілька днів.

Непомітно летить час, вже третій тиждень Грузія заворожує нас своєю гостинністю і казковістю природи. Пора рухатись далі. Швиденько прокатавшись Кахетією, батьківщиною грузинського вина, ми виїжджаємо на воєнно-грузинську дорогу – трасу, яка, пронизуючи Головний Кавказький хребет, сполучає Грузію з Росією. Сюди нас довозять два грузини-бізнесмени років п’ятдесяти. Один з них спокійний і мовчазний, інший виглядає веселим і збудженим всім навколо. Поїздка закінчується застіллям з чи не усіма стравами грузинської кухні. Після декількох чарок чачі весельчак починає обніматись, називати Іру своєю дочкою, запрошує нас на весілля своїх дочок і, вибігши на дорогу, зупиняє для нас машину. Надіюсь тендер, з якого вони їхали, пройшов таки успішно!

В машині, як і завжди, грає грузинська музика. Я не задумуючись починаю підспівувати, розглядаючи вже ніби рідні, де-не-де прикриті сірими хмарами, кавказькі гори. Серпантинами над ущелинами і долинами ми піднімаємось все вище. Скільки б разів я сюди не приїжджав, завжди буде хотітись вернутись ще раз! Віддає меланхолією, Грузія залишається позаду.

На дорозі так чітко видно як навколо все бурлить і змінюється, і абсолютно беззмістовно старатися вхопитись за щось в цьому безперервному потоці змін. Безкінечна каша непідвладних причин і наслідків.

Залишається, як на американських гірках, просто спостерігати за постійно змінюваними падіннями та підйомами. Жаль, що тільки на словах це все звучить таким логічним і зрозумілим.

Ми доїжджаємо до кордону з Росією.


Андрій Луцик
Іринка Громоцька

 

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Shift + Enter або клікніть тут, щоб повідомити нас.