A password will be e-mailed to you.

elbrus

vlcsnap-2015-10-17-15h46m43s14Декілька років тому я прочитав статтю двох хлопців, які самостійно поїхали і піднялись на Ельбрус – найвищу гору всієї Європи (5642 м). Тоді це здавалось чимось майже нереальним, але з того часу вершина постійно крутилась в моїй голові. Я періодично переглядав фото в інтернеті, читав звіти зі сходжень і цього літа таки поїхав та підкорив її.

В Росію я заїхав з Грузії через пропускний пункт Верхній Ларс. Проблем з перетином не було – російських печаток в мене вже багато. Але в черзі прийшлось чекати годин шість. Хочеш без черги – плати 5000 рублів.

– Вы что там в Украине и от букв славянских уже отказались? – сміється прикордонник, коли я віддаю йому міграційну картку заповнену латиною.

У Владивкавказ приїжджаю вже за темноти і опиняюсь в будинку Наташі, де вона живе зі своїми трьома дочками. Півгодини тому я підійшов до неї на вулиці запитати чи працюють ще якісь обмінні пункти, і, дізнавшись, що я збираюсь ночувати на вулиці в наметі, вона запрошує мене до себе. Хороші люди – повсюди.

Частково автостопом, частково автобусами добираюсь у свій наступний чекпоінт – село Верхній Баксан, яке за кілометрів 30 від Ельбрусу. Тут, для акліматизації, хочу прогулятись і переночувати біля озера Силтранкель на висоті 3185 м. Справа в тому, що зразу підніматись на саму вершину не бажано – заблюєте весь Ельбрус своїм сніданком і на штанах ззаду з’явиться коричнева пляма (і це ще у кращому випадку).  Для цього й існує акліматизація. З набором висоти повітря стає більш розріджене, сонячна радіація посилюється, температура і вологість понижуються. Тому, щоб не підхопити гірську хворобу, організм має поступово адаптуватись.

Серпантином піднімаюсь над селом, далі дорога через ліс, трохи паркуру по камінні і за годин шість я біля озера. Зривається вітер, дощить, хмари то ховають, то показують мені цирк з масивними скелями берегів.  До найближчих людей 15 кілометрів, навколо тільки гори.

Зранку на мене чекав сюрприз! Все засипало снігом і затягнуло густими хмарами. В село хочу вернутись через сусідню ущелину, але, піднявшись на перевал, не можу знайти заховане під снігом жовто-блакитне маркування. Ідея спускатись вниз не знаючи, що на мене чекає за десять метрів попереду не дуже сподобалась, тому вирішую піти назад знайомою уже дорогою. –Пройшовши метрів 50 за місце своєї ночівлі я знову гублю маркування. Іду в одну сторону – натикаюсь на скельну стіну, в іншу – обрив невідомої глибини. Здається, ще трохи, і я взагалі забуду звідки прийшов. Але, нарешті, горам набридло мене тролити. Вони розганяють хмари і переді мною відкривається нереальний пейзаж – зелені ущелини і вершини присипані свіженькою сніговою пудрою. Я швидко знаходжу більш-менш безпечний спуск і повертаюсь на тропу. По дорозі зустрічаю стадо диких козлів, об’їдаюсь малиною в лісі і слухаю Бена Ховарда. Життя – це кайф, ґайс.

Того ж вечора автостопом добираюсь в Терскол – останнє село перед підніжжям Ельбрусу. Тут і ночую між деревами в одному з парків.

На наступний день план наступний: залишити зайві речі на рецепції в одному з готелів, закупити їжу і дійти до гірського притулку на висоті 4100 м.  Перший притулок «Бочки» знаходиться на 3800 м. До нього можна добратись канатною та крісельною дорогою з двома пересадками, заплативши за це все 800 рублів. Але я вирішую пройтись пішки – походу для того ноги і існують. Надворі далі дощить і в мене майже все промокло. Розчаровані люди спускаються вниз, через погану погоду так і не спробувавши піднятись на вершину. Від першої пересадкової станції «Старий Кругозор» (2950 м) – до другої «Мір» (3400 м) навіть вийшло застопити одну з грузових машин, які займаються будівництвом нової канатної дороги взамін старої крісельної. До «Приюту 11» (4100 м) приходжу майже на заході сонця. І от він – величний двоголовий Ельбрус. Західна вершина на 21 метр вища за Східну, тому практично всі на неї і піднімаються. Класичний маршрут з півдня є відносно легким і доступним навіть тим, хто ніколи не займався альпінізмом.

Для тих, хто сьогодні не тусується в рутині, вітер порозганяв хмари і показав на горизонті золоті вершини  в світлі згасаючого проміння. Сидиш, дивишся й будь-які думки зникають самі собою. Всі радіють і фотографуються, але гіди кличуть своїх підопічних спати – вставати на сходження, як не як, о першій ночі. Переночувати тут коштує 400-600 рублів. Я ж вирішую жити в своєму наметі (не даремно сюди його тащив). Ніч була холодна, мого спальника на +3˚С комфорту явно не достатньо. Викидаю все з рюкзака і кладу його під каремат, можливо так буде тепліше?)

DSC_0189-2

DSC_0170

Ранішнє сонце приємно нагріває намет і трохи продовжує мій сон. Сьогодні маю зробити акліматизаційний вихід до скал Пастухова на 4800 м. Підйом крутий, іти тяжко. Навколо хмарно, вершина відкривається лише на декілька хвилин. Особливість погоди тут в її мінливості. Чисте небо за декілька хвилин може змінитись сніжною бурею, протоптану тропу замітає снігом, ви губитесь, зриваєтесь і провалюєтесь в тріщину, де і залишаєтесь назавжди. І таких випадків не мало. Тому я вирішую стартувати тільки за ідеальної погоди і триматись поблизу комерційних груп. Тут є і база МНС в якій бажано зареєструватись, але ніхто вас заставляти того робити не буде.

Повернувшись в намет єдиним завданням для мене є відпочинок. Завтра день, якого я чекав не один рік. Під вечір навіть вийшло на трохи заснути.

DSC_0163-2

DSC_0165

Перша ночі. Я виглядаю з намету і от воно – переді мною ідеально чисте небо засіяне тисячами зірок та дві вершини освітлені повним місяцем. Жодної хмаринки. Через чисте і морозне повітря вони здаються такими близькими. Я швидко снідаю (якщо це можна так назвати), готую чай в дорогу, збираюсь, роблю декілька кадрів і вирушаю. До скал Пастухова йдеться легко, напевно, це наслідки вчорашньої акліматизації. Я переганяю декілька груп, з десяток ратраків переганяють мене. Більшість людей починають іти пішки вже з косої полки, тобто траверсу Східної вершини (5050 м), куди добратися самому таки не легко – підйом крутий, починає відчуватись висота. Але мені хочеться вибратись на гору своїми силами.

DSC_0168-2

Траверс я почав вже за світла, хоча сонце все ще ховалось за Східною вершиною і пальці відпадали за декілька секунд без рукавиць. Набору висоти тут не багато, іти по косій полці не тяжко. Але, зірвавшись і пролетівши декілька сотень метрів, потрапляєш в «трупосборнік» – місце з багатьма тріщинами, відкритими або присипаними снігом. Саме тому я і вирішив іти з льодорубом, а не з трекінговими палками, як більшість. Так є хоч якісь шанси зарубатись в сніг і зупинитись через декілька метрів.

Нарешті доходжу до сідловини між двома вершинами. Тут всі традиційно відпочивають перед останнім підйомом. І він настільки крутий, що здається в мене вже не вистачить сил. Починає нудити, я сідаю в сніг і попиваю гарячий чайок. Фінальний ривок! Хоча ривком це не назвеш – всі групи збились в одну довжелезну чергу і рухались з темпом «робиш два кроки, чекаєш 5 секунд».

– Даже корабли в Батуми сегодня видел! Погодка кайф, лучшая за весь сезон, – каже один з гідів. І дійсно, з погодою мені пощастило.

DSC_0172

DSC_0173-2

В особливо небезпечних місцях натягнуті перила. Ті, хто мають на собі систему, прикріплюються на самостраховку, я ж притримуюсь рукою. Подолавши підйом, переді мною відкривається плато і невеличка вершинка за метрів чотириста. От вона – найвища точка всієї Європи і Росії. Навіть по рівному іти без передишок не легко. Люди навколо нагадують зомбі – хтось нагинається в пориві блювоти, хтось без сил валяється в снігу, а когось, просто взявши під руки, несуть вниз. Єдині ліки від горняшки – це швидкий спуск. Але тут відступати вже ніхто не буде, до вершини буквально декілька хвилин. Піднявшись, всі зразу починають обніматись, радіти і робити десятки фотографій з найрізноманітнішими прапорцями в руках. Тепер це все просто ще одна крута історія з життя за сімейним столом.

DSC_0176

DSC_0184

DSC_0187

І дійсно, для чого були перти аж сюди? Відчути красу, яку в рутині, втопившись в своїх проблемах, можливо, так ніколи і не помітиш? Або навпаки, відчути свою мізерність порівняно з силами природи? Чи просто, щоб було чим потім повимахуватись перед друзями? Не знаю, напевно в кожного своя історія.

Фото і текст: Андрій Луцик

P.S. Набір мотиваційних листівок (https://docs.google.com/forms/d/1t4qDdKLZXpfFOkMgDPmnuBFSKrQnFSzUfFMylgMa9tU/viewform?usp=send_form) та фотокартини з моїми роботами (https://docs.google.com/forms/d/16bKTwuaqSW3Kg44Z83teDpCvxgtagQdGKE3qeHIvOB8/viewform?usp=send_form) чекають на вас. Feel free to order!

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Shift + Enter або клікніть тут, щоб повідомити нас.