A password will be e-mailed to you.

D

Історія про те, як одружена дівчина-кореспондент звільнилась з 1+1, роздала всі речі, купила односторонній квиток до Америки, а полетіла в Азію з 500$ в кишені. 

Текст: Аліса Якубович

Таргани під подушкою.  8 собак на колінах. Вентиляційне відмороження кінцівок у +27 – welcome у столицю Філіппін!

За місяць до того,  як залишити свій червоний мікрофон, сказати  чоловікові «я їду у свою життєво необхідну експедицію, здати нещодавно куплену квартиру зі свіжим ремонтом за 4000 грн. і, у будній осінній вечір, повернувшись з роботи, під впливом втоми я, без будь-яких глобальних (і не глобальних) підрахунків емоційно купила квиток Київ-Нью-Йорк. Чому Нью-Йорк? Самонавіяна теорія перспектив (плюс залежана трирічна віза).

Думка змінити «перспективний» тікет на «доню, де це» Філіппіни, прийшла разом із сухим рекламним оголошенням під манливою картинкою у фейсбуці «Потрібні інструктори з кайтсьорфінгу на Боракаї».  *одному з найкрасивіших островів у світі.

Без найменшого розуміння, що таке кайтсьорфінг, я написала, що готова прилетіти якнайшвидше і спробувати. На що за добу отримала: «Ну, прилітай!».

Після 24-годинного голодного (філіппінський лоукост Sebu Pacific не годує. могла б і здогадатись) перельоту Київ-Дубаї-Маніла – мене зустрічає тайфун. Рейси на Боракай скасовані.

«Тайфун іде у нашу сторону. Тайфун!» – галасують місцеві. Голосом тихим, спокійним, трохи  напруженим – таким, що одразу відчуваєш бекґраунд цього зловісного слова.

Позапланово змушена шукати житло у Манілі, щоб перечекати. Перечекати? Де? При слові «Філіппіни» – нуль асоціацій. Хіба що дівчинка, яка написала мені «Ну, прилітай». Вона дала мені номер телефону якоїсь родини і от – тайфун я зустрічатиму все ж не на вулиці з розкритими обіймами, а десь під столичним дахом.

До речі, дах тут є далеко не у всіх. Безліч людей, як ось ця 39-ти річна жіночка на фото –Новелін разом із родиною,  мешкають  практично під відкритим небом – у прибудовах. Кухня на вулиці, так звана пральня – теж на вулиці. Тайфуном Новелін не переймається. Каже, Рубі (це ім’я тайфуну. Так, у кожного своє ім’я) не такий потужний, як минулорічний Юланда і не повинен зачепити Манілу – тож спокійно займається хатніми справами.

Метро-Маніла – столичний регіон – солянка із 16-ти міст. 15 мільйонів населення (лише офіційно). За моїми відчуттями – усі 30! Чому із навіженим життям усі асоціюють Нью-Йорк? Безліч запахів, звуків, швидкісні зміни картинок і божевільний трафік. З одного кінця міста в інший можна волочитися 3-4 години. Місцевий транспорт – джипи і трайсікли. Ціна залежить від того, скільки людей напхається всередину. Їдеш один, як пан, от і плати, як пан :) За годину подорожі я заплатила 20 пессо (це півбакса). Дешево.

На мої питання, що у вас тут є цікавого, перехожі хором відповідають: «Моли!» Моли, моли, моли, що «киплять» місцевими до самого закриття (23.00).

D

7

Моя домівка-укриття майже у центрі. У Кесон-сіті. Хазяйка дому (філіппінка на ім’я Tuesday з усмішкою та двома таксами на руках (всього у неї 8!!! собак) зустрічає мене у Saturday. Біла людина у неї в гостях вперше.

Філіппінці живуть без килимів, шпалер та люстр. Бетонні стіни, бетонна підлога і  кухня на вулиці.

Мрії про гарячу ванну розчинились у відрі з холодною водою. Взагалі, як гаряча вода, так і ванни, тут – недоладні панські норови. Навіть у дорогих готелях ванни встановлюють вкрай рідко, а гаряча вода – через раз). Тож безпретензійно стою у кафельному кутку і поливаю себе кригою з черпака :)

8

Tuesday проводить мене у спальню. Три матраци вздовж і один поперек. На одному з них пліч-о-пліч з трьома дітлахами спатиму я.

Тарган розміром з мій великий палець , що мирно тьопає по наволочці, коаліція собак, котрі в унісон реагують на будь-яке моє пересування і вентилятор під боком, від якого увечері холонуть лише вуха, а під ранок – обмерзає душа – всі ці декоративні елементи одночасно наче натякають: щось не подобається – лети до Нью-Йорка :)

Освянка, сэээээр. Рис, мееееем!

З раціоном, як і з душем, теж усе просто: на сніданок – рис, на обід – рис, на вечерю – що? – рис. Такий собі цілодобовий гастрономічний ритуал. Щоправда, гарніри (риба, курка, свинина) видозмінюються, тож – не набридає!

Практично у кожному кафе за 10-20 пессо (5-10 грн.) усміхнена філіппінка/філіппінeць  із затяжним «Сенк ююю, меееем» з радістю продадуть вам «rice to take out». Перші 5 днів респектозні  «Сенк ююю, меееем», «Хав а ю, мееем?» ,«Кам егейн, меееем!» завертали мої вуха у трубочку. Та так тут кличуть усіх «білих».

Цьогорічний тайфун Рупі виявився звичайною зливою. Тож після 4-ох днів днів  у компанії Тьюздей, її доньки Джоани і сина Джейді, я все ж дьорнула на Боракай – колись дикий, а тепер всеціло комерційний острів, де і закінчились дешеві Філіппіни. Оренда найскромнішої однокімнатної квартири халупки в середньому 15 тисяч песо – 350$ в місяць  (і це за умови річної оренди).

Та попри шалені (як для Азії) ціни, безліч українців та росіян зимують саме на Боракаї – підробляють у кайт-школах. Три тижні – і я теж інструктор :) Вже 5-ох відчайдух навчила керувати кайтом. Щоправда, заробляю лише на рис і шоколадки (які тут по 2$).

D

Ось вже 3 місяці я смакую різні сорти азійського життя. На початку за недосвідченістю витрачала шалені гроші на заварну каву та страви з ресторанів знаменитого білого пляжу. Тепер – маккава з пакетика і максимум долар на обід. Свій бюджет здавила до 120 пессо – 3$ на день. На розпіареному Боракаї з лакшері готелями-ресторанами це неможливо, кажуть мені. Можливо.

Два рази навіть доїдала рибу за філіппінцями :) Зливаюся з місцевими у локал-забігайлівках, трайсіклах, продуктових лавках. Де продавцям складно мене надурити, бо вивчила мову, вдаю тутешню.

Філіппінці щира і відкрита нація. Нація, що спить під відкритим небом та готова ним поділитися. Під час подорожі між островами я просила боут-менів безкоштовно пустити мене на корабель, водіїв – в автобус, перехожих – у свій дім переночувати. Ніхто не відмовляв. Єдине питання, яке зривалось з усміхнених вуст останніх: «But I don’t have air condition, it’s okey for you?». «Of course», –  дзвеніла я. І про себе додавала «no air condition – яке щастя».

D

Більшість з філіппінців знають, де Україна. Знають про війну. Запитують. Та не надто переймаються, бо за такими заходами сонця її просто не видно.

D

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Shift + Enter або клікніть тут, щоб повідомити нас.