A password will be e-mailed to you.

Щоденник ОМКФ

П’ятий рік поспіль на Одеському міжнародному кінофестивалі стаються дива: палко закохані у кіно учасники стають не просто глядачами, а кіногероями. З самого ранку вони дивляться ті стрічки, про які говорять хіба що в Каннах, знайомляться з режисерами та акторами, дякують їм за роботу та роблять селфі, а ввечері йдуть на одну з open-air локацій у вечірніх сукнях – сидіти на сходах, аби звідти поїхати в клуб біля самого моря. Там щодня вони зустрічають сонце і продовжують спілкування в режимі нон-стоп.

День перший: відкриття

Акредитований журналіст має деякі привілеї, окрім доступу до приміщення з Wi-Fi, кондиціонером та зірками на прес-конференціях. Він може подивитись фільм-відкриття задовго до початку церемонії! Отже, в п’ятницю, акуратно вдягнувши на шию бейдж, я поїхала до Фестивального центру “Родіна”, насолоджуватись італійською стрічкою «Людський капітал» від Паоло Вірці.

Головний атрибут учасника ОМКФ: червона сумка. Таким чином, щоразу, проходячи повз тебе, люди згадують про те, що вже розпочався кінофестиваль – про себе чи вголос. І от, коли біля кінотеатру перша незнайома людина, посміхаючись, завела зі мною приємну бесіду, я зрозуміла, що це – старт.

Заходжу до так званої «синьої зали». “У нас такі самі безлад та божевілля – отже, все дуже добре”, – каже мені знайома. До речі, ще до того, як я пройшла дивитися перший фільм на ОМКФ-2014, мене запросили на додаткову вечірку “для своїх”. Здається, бейдж журналіста – це дійсно вагомий аргумент.

Фільм-відкриття виявився історією про те, як доводиться розплутувати вузли: сімейні, любовні та кримінальні, і як важко спрогнозувати бодай фрагменти людського життя, не кажучи вже про більш масштабні події. До речі, один з приємних моментів – можливість оцінювати в Інтернеті фільми, які майже ніхто не бачив, і ставати сотим, наприклад, а то і третім.

І, мабуть, головна «фішка» фестивалю – оплески після сеансів. Кіно для глядачів – це мистецтво, і за таке виховання мас точно варто любити подібні дійства.

Після показу було заплановано дві прес-конференції, де журналістам дістаються місця в першому ряду замість місць для поцілунків. Я зробила вибір між пляжем та зустріччю з керівництвом ОМКФ на користь останньої.

Вікторія Тігіпко, президент фестивалю, сказавши фразу про трансформацію негативу на позитив через призму культурних подій, цілком має рацію: тут “я” стає “ми” спонтанно та неухильно. «Якщо вам здається, що зараз “не до культури” – це не так», – запевняють журналістів зі сцени.

Глобальність дійства очевидна: цього року в Одесі в три з поливною рази більше волонтерів і в два рази більше придбаних абонементів. Сімдесят шість фільмів, сто сеансів, тридцять країн, чотири континенти. А провідна тема фільмів – це пошук, якщо вірити програмному директору Аліку Шпілюку.

По завершенню їду додому – звісно, ненадовго, адже о шостій буде Червона доріжка. Уявивши собі кількість спалахів, які неодмінно будуть чекати на всіх гостей, я одразу відмовилась від ідеї взяти з собою камеру. Отже, в моїй сумці опинились пляшка води, телефон, розклад сеансів та теплий шарф, аби зустрічати схід сонця в теплі…Хоча в компанії друзів не змерзнеш, правда?

Шоста година, липневий вечір. Грає джаз, дрес-код під назвою «creative black tie» цілком виправдовує себе. Одеські бабусі із запалом обговорюють вечірні сукні, костюми та образи гостей. Взуття Crocs та фрак мене не дивують – навіть разом, бо де, як не тут, варто епатувати? Бабуся років сімдесяти грайливо запитала мене: “А без бейджів прорватись можна?”, і їй так кортіло відповісти «так».

Ввечері на Ланжеронівському узвозі демонструють стрічку Стівена Фрірза. Точніше, він особисто презентує її гостям. “Я одразу погодився приїхати в Одесу – навіть запрошення не прочитав”, – каже режисер.

І тільки о пів на першу ми їдемо на вечірку – фестивальний клуб пропонує музику та напої. Писати про вечірку, мабуть, немає сенсу, але навіть в авто, по дорозі додому, мова зайшла про кіно, тож о четвертій ранку я дізналась, що дружина таксиста завтра збирається на Потьомкінські сходи – дивитись Хічкока. Тому, як кажуть, “з усіх мистецтв…” 

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Shift + Enter або клікніть тут, щоб повідомити нас.