A password will be e-mailed to you.

lypa

Він згадував своє дитинство на Землі. Ті літні дні, коли в село приїздила юрба хлопців і дівчат з міст, що разом з батьками поспішали допомогти бабусям та дідусям викопати картоплю скоріше, ніж це зроблять їхні сусіди. Змагання на рівні Олімпійських ігор, в яких час від часу навіть були переможці. Вони доходили до останньої лунки, напрочуд швидко викопуючи останні рядки посадженої картоплі, і зрештою, з останніх сил заганяли заступ у сухий сільський ґрунт. Після цього переможці ніби випадково натикалися на погляди змучених під спекотнім сонцем сусідніх «рабів на вимогу», які ще були тільки на екваторі шляху до фінішу і голосно кричали: 

– Бог в допомогу! А ми ось уже впорались! Тепер не гріх і піти до генделика квасу холодного випити!
– А то і пивка! – голосно повідомляв ще хтось із переможців і вони починали дружньо сміятись.

В переможців сміх завжди був більш тривалим.

А одного такого дня до села завітала вона. Її родина була однією з тих, хто постійно програвав. Також Тарас згадував літні вечори у рідних Малих Дикунах. Ця назва закріпилась за селом ще в кінці 17 століття, коли на ці землі почали заритись Туреччина та Кримське ханство, порушуючи спокій на півні українських земель. Саме тоді люд почав називати висміювати ці нападки, називаючи коротконогих турків дикунами, що заблудилися на чужій землі.

Більше того, нічого не змінилося і через століття, коли в це ж село почали навідуватись «завойовники» із сусідніх сіл та міст, які прагнули завоювати серця всіх дівчат, які тут були. Не один раз серед таких липневих вечорів як зараз, браві мало дикунські хлопці захищали честь своїх подруг від захмелілих загарбників. Інколи траплялося й навпаки.

Якось і за нею прийшли та хотіли поцупити її красу. Відбиваючи того вечора атаки загарбників, Тарас отримав пошкодження і мусив на певний час відійти від справ, вставляючи вибиті зуби у районній стоматологічній поліклініці. Вона ж сказала, що без переднього зуба він схожий на її дідуся. Це був один з тих компліментів, про які Тарас намагався не згадувати, бо не був певен, що правильно його розуміє.

…Зараз, саме тут, в цій прохолодній кімнаті за десятки тисяч кілометрів від Землі, в голові Тараса виринають давно забуті образи минулих днів. Він зіскочив з ліжка та підійшов до ілюмінатора, який здавався вічним та непробивним. Ще малим Тарас розумів, що цей ілюмінатор – це не тільки захисник, а і ворог. Це гарантія від невдач і перешкода для успіху. Ніхто з космосу сюди не потрапить, але ніхто і не вийде. Тому зараз ілюмінатор був для хлопця як давнім товаришем, так і запеклим ворогом.

Але це єдине, що його заспокоювало в подібні хвилини. Тому що лише з-за ілюмінатора можна було дивитися на Землю, крізь своє відображення. Земля здавалась такою маленькою на фоні блідого обличчя хлопця, його білявого волосся та гострого кінчика носа. А пара голубих очей була ніби двома кеглями в боулінгу по периметру землі, які залишились стояти після вибитого спліта.

Він згадував літні ночі. Коли запах липи переслідував кожного, хто заходив у це село і ніби заворожував. Люди залишалися тут ще «на один день» знову і знову, насолоджуючись заходом сонця біля річки, на розстеленому покривалі. В той час коли, як кажуть, село програло містам, у Малих Дикунах була інша, паралельна реальність. Одні казали, що це дух радянського союзу, його кращий дух, серед купи інших, про які краще не згадувати. Інші казали, що це – довгоочікуване майбутнє, те саме «покращення». Треті ж скептично повідомляли, що це все дурні балачки і що пити потрібно менше.

Тарас же думав, що це все літні ночі. Що саме в ці ночі відбувається щось дуже дивне, схоже на шабаш відьом. Щось, що змінює реальність, викривлює її і перетворює на кінцевий продукт, який подобається абсолютно всім. Той, хто шукав минулого – отримував дешеву смачну ковбасу та квас, а той, хто шукав майбутнє – мав у розпорядженні інтернет-провайдера, який провів сюди свою оптику та надавав прогресивній молоді доступ до мережі.

Тим, хто хотів жити тут і зараз, село дарувало літні ночі. Одну з таких ночей воно подарувало і йому. Колись, після закінчення сільських танців, вони часто залишалися сидіти під липою біля клубу, спостерігаючи за іншими парами, які весело сміються і йдуть додому.

– Бувайте, солоденькі! – кричали вони.
– Тарас, якщо ти візьмеш її прізвище, то станеш повним тезкою сам знаєш кого! – кричали їм, натякаючи на Тараса Шевченка.

Вона завжди сміялась з подібних жартів. Але Тарас ніколи не вмів так жартувати. Тому він просто дивився в її очі, намагаючись пояснити без слів все те, що він відчуває. Вона також дивилася на нього та проводила рукою по його білявому, як сніг, волоссю, роздумуючи над тим, що означає його сумний погляд.

Тарас піджав під себе ноги та схилився на ілюмінатор всією вагою, з бажанням розгледіти на Землі те, чого більше ніхто не міг би побачити. Те, що навіки залишилось там.

Двері до каюти відчинились і Тарас відвів погляд від ілюмінатора.

– Я ж просив не турбувати мене без необхідності, Зеллер, – розгнівано кинув він, відганяючи з обличчя похмурі образи.
– Ви не відповідали по рації, пане, – винувато мовив стрункий хлопчина з чорним, як смола, волоссям, яке де-не-де вже було покрите сивиною.

Тарас перевів погляд на стіл, де лежала його старенька рація, яку він категорично відмовлявся обмінювати на нову, більш сучасну. На ній блимав зелений індикатор, який означав про як мінімум один пропущений виклик.

– Вибач, я не чув, напевно таки потрібно її нарешті поміняти.
– Якщо бажаєте, можу негайно передати це Фінчу…
– Ні, я сам, – перебив підлеглого Тарас, одягаючи блакитну форму офіцера космічної розвідки. Він відкрив шафу, де було заховане велике дзеркало та поглянув на своє відображення. На мить йому здалося, що на нього дивиться він, але десятирічної давнини. Той, чиє відображення тепер можна побачити тільки в ілюмінаторі.
– Вони вже тут, – коротко сказав Зеллер, уважно спостерігаючи за реакцією Тараса. Той не видавав нічого, окрім захопленням своєї форми, яку розглядав у дзеркалі, – якщо ви бажаєте, я скажу їм, що ви не готові…

Тарас різко розвернувся до молодшого лейтенанта та посміхнувся.

– Не турбуйся, Зелл, – по-дружньому мовив він, – я знаю, що я роблю.
– Але це може мати фатальні наслідки, – тихо, намагаючись приховати страх, сказав Зеллер, блиснувши очима, – вчені ще недостатньо прорахували можливі наслідки. Якщо бути відвертим, – тут він зробив крок уперед і взяв Тараса за плечі, – я хвилююсь за вас. Неможливо прорахувати все.

Тінь посмішки знову з’явилась на блідому обличчі капітана. Вони було однолітками із Зеллером, але Тарас мав ранг вищий. Він був прямим командувачем не тільки Зеллера, а й інших армійців із корпусу «Лейтенантів».

– Все можливо, – спокійно мовив він, – відпусти мене і не будь розмазнею. Кого-кого, а тебе це точно не красить.

Зеллер опустив руки і ствердно кивнув. Спочатку з кімнати вийшов Тарас, а за ним і молодший лейтенант розвідки, окинувши наостанок ідеальної чистоти кімнату. Його суворий погляд на долю секунди зупинився на ілюмінаторі, який завжди здавався йому непропорційним до розмірів цієї кімнати. Потім він перевів погляд на капітана, який впевнено крокував по коридорі до дверей ліфта, де на нього вже чекав ліфтер.

Зеллер ще раз подивився на ілюмінатор та подумки прокляв себе за те, що не зупинив Тараса. Закриваючи двері, він розумів, що більше їх ніхто і ніколи не відкриє. Тарас сюди більше не повернеться, а житлові кімнати, власники яких загинули – навічно закриваються, як пам’ять про того, чий дух залишається жити там.

Тарас та ліфтер зайшли до ліфта. Зеллер повільно йшов до них, а серце його несамовито стукало.

– Ви той самий чоловік, що залишається єдиним, хто вижив на Землі? Прошу пана…, – тихо і зацікавлено запитав підстаркуватий ліфтер, витираючи хустинкою піт з чола.
– Так, – задумливо сказав Тарас, поглядаючи на те, як Зеллер заходить до ліфта, – це я.

Ліфтер поглянув на Зеллера, той ствердно кивнув і мовив:

– На перший.

Ліфт повільно рушив. Вони стояли втрьох та думали кожен про своє. Час тягнувся дуже повільно, зрештою Тарас не витримав:

– Якого біса він так повільно повзе?
– Ремонтують, прошу пана, – вибачаючись, проскиглив ліфтер, косо зиркаючи на Зеллера, який його явно лякав, – то невже це правда?
– Що саме? – здивувався Тарас.
– Те, що ви збираєтесь повернутися на Землю, – на одному подиху протараторив ліфтер.

Зеллер холодно сказав:

– Вас це точно не стосується, шановний.

– Все гаразд, Зелл, – посміхнувся Тарас, – люди мають право знати.

І він повернувся обличчям до старого, який вже замінив чергову хустинку, стікаючи потом але все ще із цікавістю поглядаючи на відомого по всьому Магленду капітана з Землі.

– Я справді той самий Тарас, який вижив на Землі, після ядерної зими. Стосовно того, чи я єдиний – тут я точно не можу відповісти.

В ліфті почало блимати світло. Ніхто не звернув на це увагу.

– Але я точно можу відповісти ось на що – через 10 хвилин я стану єдиним, хто вирушить назад в минуле. До мене там бували хіба що собаки і коти.
– Чому не роботи? – справедливо поцікавився ліфтер.
– Тому що ви не бували на Землі. Я хочу повернутися в 2013 рік, в Україну. В той рік там викликав би великий резонанс робот, який вміє балакати та ремонтувати крейсери, наприклад. Тому ми відправляли собак і котів. Всі вони живі, мушу зазначити. Наша команда в першу чергу дбає про безпеку і прораховує всі можливі варіанти…
– Пане, чи не забагато ви довіряєте цьому ліфтеру інформації? – ревниво сказав Зеллер, поглядаючи на годинник.

Тарас з-під лоба глянув на підлеглого але нічого не відповів. Ліфтер дістав чергову хустинку і почав тяжко дихати, бігаючи очима по ліфту.

– … а оскільки безпека – це найголовніше в роботі розвідки…

Зеллер здивовано підвів брови та дістав мобільний телефон. Світло продовжувало блимати.

– … то перш ніж щось робити, ми десять разів все перевіримо…

Ліфтер потягнувся в кишеню за черговою хустинкою. Зеллер писав комусь смс.

– … і часто, перевіряючи дані, ми маємо ризик недогледіти деяких речей…
– … які є на поверхні..
– Годі балачок! – загорлав раптом ліфтер і впав на землю.

Світло погасло.

Ліфт зупинися.

– Ти, курво, не єдине поважне цабе із Землі! – що є сили загорлав Зеллер, накидаючись на Тараса в темряві. Проте замість Тараса там була пустота.
– Зеллер, хто як не ти. І це все? Підмова ліфтера вивести рації з ладу, щоб самому прийти і прослідкувати, аби я зайшов у ліфт – це все на що вистачило розуму? Я думав, я був кращим вчителем.
– Де ти, сука? – загорлав Зеллер, бігаючи по кабіні та спотикаючись об ліфтера, який лежав і скиглив на підлозі.
– Підніми голову, – спокійно мовив Тарас, звисаючи головою донизу, – а тепер все закінчиться.
…Тоді пролунало два постріли. Оскільки Зеллер спеціально обрав звукоізольовану кабіну ліфта, цього ніхто не чув. Спочатку був прицільний постріл в голову молодшому лейтенанту, який не витерпів конкуренції земляка із Землі в галактичному масштабі, а потім – в голову ліфтера, який за гроші готовий продати не тільки маму рідну, а і всіх мам на світі.

Прорахувати можна все. Кожному дається те, в що він вірить.

Двері ліфта відчинились і звідти вийшов Тарас. Позаду нього знову почало блимати світло, яке на секунду освітлювало два скривавлені трупи, що лишились там.

Йдучи повз комісію вчених, Тарас відчував на собі погляди. На його руках була кров, а взуття залишало позаду криваві сліди. Проте він знав, що ніхто не наважиться йому щось сказати зараз.

Машина часу була в кількох кроках від нього.

Змінювати реальність просто. Потрібно лише з’ясувати, хто також може це зробити – і позбавитися від нього. В цьому плані і Тарас і Зеллер думали однаково.

Тарас відчинив двері Машини часу і ввійшов у середину.

Вже скоро він знову побачить її. Побачить там, де колись втратив – на Майдані.

Вона знову проведе рукою по його білявому волоссю. Він знову відчує запах липи.

Двері зачинилися. Щось загуділо, вчені почали перешіптуватися між собою. Хтось щось записав у великому блокноті. Ще за секунду всі відчули, як раптом все зупинилось, Машина часу видала дивний звук і з неї почав йти дим. Першими побігли охоронці, які поспішили відкрити двері, проте ті так просто не піддавалися. Потім прийшли ще якісь люди, з ними був великий робот-силач, який відриває і піднімає все, що потрібно. Він виломив двері одним простим ривком і маса сірого диму ринула в простір. Вчені закашлялись, охоронці одягли протигази.

Хтось із жінок верескнув.

Всередині було розжоване скривавлене тіло. Там, де мали бути руки, були тільки обрубки, а замість ніг валялась голова. Кров почала витікати звідти, шматки тіла вивалювались і падали під ноги тим, хто все розрахував.

Машина часу ж не постраждала з середини.

Вже потім хтось сказав, що це тіло могло і не належати Тарасу, бо ДНК не співпадає з його.

Потім сказали, що це вчені помилились і все співпадає. По вцілілим частинам тіла неможливо з’ясувати чи це був він, чи ні. Зрештою, проект було закрито. Тарас став єдиним, хто випробував цей апарат. Подальше вдосконалення було неможливими, в результаті страшного розголосу. Зеллер справді був із Землі, проте цього ніхто не визнав.

Ілюмінатор так і залишився у тій кімнаті, яку більше ніхто ніколи не відкривав. Інколи літом, особливо в липні, сусіди кажуть, що в тій кімнаті хтось ходить. Ще один сусід чув, як звідти лунав сміх.

А один маленький білявий хлопчик, з яким часто грав у футбол Тарас, відчуває ночами запах липи. Він не знає, що це за дерево, проте йому подобається. Час-від-часу він також сідає біля ілюмінатора і спостерігає за чорною кулею в космосі – там, де колись була Земля.

Автор: Вадим Дідик

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Shift + Enter або клікніть тут, щоб повідомити нас.