[ads-pc-2]

У вересні Inspired розповідав про Віталія Карпця, який подорожує автостопом. Нещодавно Віталій повернувся з чергової подорожі – якраз тоді, коли матеріал про нього був опублікований тут, він перебував на дорозі до Байкалу. Саме про цю мандрівку сьогодні і йтиме мова.

– Розкажи про початок своєї подорожі. Чи важко було зважитися на таку далеку дорогу? Ти їхав сам?

– Ідея подорожі на Байкал з’явилася у мене ще в серпні у Москві. Там на тусовці мандрівників на квартирі відомого російського автостопера Антона Кротова я познайомився і з Ігорем Порозовим з Мінська, котрий кілька років тому дістався на Байкал автостопом, витративши на свою поїздку всього 40 євро. Ігор порадив мені їхати не на південь Байкалу (Слюдянка, Байкальськ), а відвідати північний берег озера, щоб насолодитися дикою природою, ще не зіпсованою туристичною інфраструктурою.

Після повернення додому з двотижневої мандрівки автостопом у Москву, Петербург і Мінськ (у столиці Білорусі я знову зустрівся з Ігорем), думка про Байкал не давала мені спокою. Згодом я переглянув кілька відеофільмів та вивчив матеріал про озеро у Вікіпедії. На робочому столі на моєму комп’ютері вже довгий час висіла фотографія з байкальським пейзажем. І куди б я не йшов і що б не робив – я всюди зустрічав натяки на Байкал.

Літо закінчувалося, мої заощадження також. Кілька місяців підряд я ніде не працював, а просто вештався по Україні, Росії та Білорусі. Пора вже було влаштовуватися на роботу, як роблять усі нормальні люди. Але так не хотілося зв’язувати себе якимись обов’язками і турботами і знову цілими днями сидіти за комп’ютером в офісі. Тому я вирішив втекти від цієї рутини і подарувати собі ще хоча б один місяць легкості та свободи.

У поїздку на Байкал я вирушив першого вересня 2011 року сам, без супутників. Досвід попередніх мандрівок наповнив серце впевненістю, що і ця подорож також буде вдалою. А перспектива втілити в життя давню мрію дитинства надавала завзяття та наснаги.

– Ти якось планував свій маршрут, чи лише приблизно глянув на карті, через які міста доведеться їхати?

– За кілька днів до початку мандрівки я крадькома (щоб не привертати зайвої уваги рідних) переглянув карту в Інтернеті і з’ясував, що мені необхідно дістатися до Іркутська (точка A на схемі нижче), від якого до Байкалу залишається менше сотні кілометрів. З Іркутська думав потрапити у селище Большое Голоустное (точка D) подалі від цивілізації, але доля занесла мене в Култук (точка B). Від Култука до станції Порт Байкал я проїхав на поїзді, а десь навіть трохи пройшовся пішки вздовж старої залізниці. Потім на місці витоку річки Ангара з Байкалу переправився на катері до селища Листвянка (точка C).

У Києві я придбав товстезний атлас автомобільних шляхів Росії, який разом із паспортом був найціннішим вантажем у мандрівці. Тепер я міг детально вивчити карту і спланувати маршрут подорожі. Я вирішив їхати на Харків, потім у Луганській області перейти кордон, далі дістатися до Волгограда і заїхати в Тольятті, де живе мій знайомий Сергій Аношин.

Близько року назад я натрапив на серію подкастів Сергія Аношина про легкість у житті, в стосунках, здоров’ї та фінансовій сфері. Мене зачепила за живе думка про те, що жити можна легко, просто, вільно, і зовсім не напрягаючись – в гармонії з природою і самим собою. Серед моря матеріалів про успіх, які я тоді тоннами щодня завантажував з Інтернету у намаганні знайти відповідь на головне питання життя, всесвіту і всього такого, подкаст Аношина видався напрочуд щирим і навіть дотепним.

Завдяки Сергію Аношину я став більше дозволяти подіям розгортатися так, як їм хочеться, не парячи собі мізки з приводу того, що щось іде не так, як я запланував. Я став більше довіряти і довірятися – світові, долі, Богу, людям – у простих і не дуже ситуаціях. Я став більше дякувати за все, що наповнює моє життя щастям, радістю і любов’ю. А зустрівшись із Сергієм у його рідному Тольятті, я переконався, що він не тільки розповідає про ці прості принципи, але і сам живе згідно з ними – дозволяю, довіряю, дякую.

Від Тольятті до Іркутська я їхав через такі населені пункти: Самара, Уфа, Челябинск, Курган, Омск, Новосибирск, Кемерово, Красноярск. Назад повертався майже тим самим маршрутом. Тільки в Тольятті я вже не звернув на південь, а поїхав далі на захід через міста Пенза, Тамбов, Воронеж, Курск, перейшов кордон за 15 кілометрів від нашого Глухова і дістався до Києва. Загальний кілометраж усієї мандрівки склав більше 12 тис. кілометрів автостопом. Додому я повернувся 7 жовтня 2011 р., на 37-й день подорожі.

– Опиши найяскравіший момент з усієї подорожі.

– Розповім про випадок, який гарно ілюструє дух автостопу, його легкість і свободу.

Завершувався останній день поїздки, 7 жовтня 2011 року. Я вже був у Луцьку, і до рідного Нововолинська залишалося менше сотні кілометрів. За цілий день я добряче натомився і йти до траси пішки вже не хотів. Зайшов у маршрутку Луцьк-Нововолинськ, що якраз проїжджала повз, і попросив водія вивезти мене за межі обласного центру на трасу.

На здивування водія, котрий запитав, чому я не хочу їхати до Нововолинська з ним, я пояснив, що подорожую автостопом і дістануся до рідного міста на попутках навіть швидше, ніж на цьому рейсовому автобусі. Почувши нашу розмову, дівчина, що сиділа поруч на передньому сидінні біля водія, зацікавилася, звідки ж я їду. Тема автостопу їй дуже близька, адже Настя (так її звуть) вже встигла поїздити стопом по Європі.

За той час, поки ми виїжджали з Луцька, я встиг розповісти Насті про Байкал та інші свої мандрівки і дізнався, що вона ще ні разу не подорожувала на попутках по Україні. Коли я вже зібрався виходити з автобуса, моя нова знайома попросила водія повернути їй гроші за дорогу до рідного Володимира-Волинського, і сказала йому, що поїде далі автостопом. Оце так несподіванка! Водій також не чекав такого повороту подій, і взяв одну хвилину на роздуми та аналіз ситуації.

Пасажири, що сиділи поруч, з інтересом спостерігали за нами. По здивованому виразу їхніх облич було видно, що не кожного дня вони зустрічають автостоперів на своєму шляху. А вже через кілька хвилин ми з Настею їхали далі удвох на попутках, як старі добрі друзі.

Подорожі автостопом роблять чудесні речі в житті. Мимоволі стаєш більш відкритим до світу, вчишся знаходити спільну мову із зовсім різними людьми, починаєш більше розуміти і самого себе. Згодом переконуєшся, що світ щедрий, добрий і хороший, а зовсім не такий злий, яким його показують по телевізору.

– Чи траплялися тобі на шляху до Байкалу місця, що тебе вразили?

– Під час цієї поїздки я вперше побував у східній Україні – в Луганській області. І саме тут потрапив у місце, яке запам’ятаю на все життя. Поблизу міста Красний Луч мене підвозив місцевий шахтар, який запропонував глянути на копанки – нелегальні шахти, у яких кустарним способом добувають кам’яне вугілля.

Я виріс у шахтарському Нововолинську, і виглядом териконів чи шахт мене важко здивувати. Але те, що мені показав той чолов’яга, було чимось неймовірним.

Просто посеред пустиря розмістилися більше десятка копанок. Назвати шахтами ці нори в землі язик не повертається. Фотографувати ці споруди мені заборонили, але тишком-нишком я таки зробив кілька кадрів, ризикуючи розлютити місцевих роботяг.

Копанки облаштовані дуже просто, навіть примітивно: у нору на глибину 80-100 метрів спускаються гірники у човниках, зварених із двох старих чавунних ванн. До кожного човника прикручений трос, який підіймається і опускається генератором, розташованим у дерев’яному сараї. Між сараєм та діркою в землі на соснових палях закріплені блоки, завдяки яким човники підтягуються вгору, і з них на купу висипається вугілля.

Гірникам платять по 150 гривень за кожну тонну добутого вугілля. У човник поміщається 400 кг чорного золота. Отже, за одну ходку під землю шахтар заробляє 60 гривень. Працюють позмінно, зазвичай по 8 годин на день. Особливо завзяті можуть і всі 16 годин підряд трудитися.

Вугілля рубають пневматичними відбійними молотками. Мені дали одного такого молотка потримати в руках. Важка штукенція! Спробуй походи з таким цілий день! Шахтар, що потрапив у кадр, виповзав із-під землі, обійнявши свого човника з вугіллям, з інтервалом у 30-40 хвилин. І перше, що він спитав, побачивши мене, було: «Гроші привезли вже?». Видно, прийняв мене за свого. Випадкові люди сюди рідко потрапляють.

Ще в одного роботяги на футболці, котра слугувала йому робою, під товстим шаром вугільного пилу можна було прочитати напис «Янукович – наш президент».

День мого приїзду на ці копанки співпав із днем виплати зарплати робітникам. Як мені розповіли, заробіток гірника повністю залежить від його вправності, досвіду і працелюбності. Тут кожен заробляє, скільки може: хтось 1000 гривень на місяць, хтось 6 тисяч, хтось 9, а хтось і всі 16 штук. І ці копанки – єдине місце, куди може йти працювати місцева молодь. Інших варіантів просто немає.

Мені пропонували залишитися тут і спробувати на смак шахтарського хліба. Казали, що вже через два місяці зможу купити собі потриману машину на перші зароблені гроші. Хоча і застерігали: хтось знаходить під землею швидкий заробіток, а хтось – свою смерть.

За три дні до мого приїзду тут на одній із копанок сталася трагедія: двох хлопців затопило водою. Вони рубали лаву і натрапили на водний горизонт. Вода прибувала значно швидше, ніж її встигали відкачувати. І порятувати цих шахтарів вже не було ні найменшої можливості.

– Де ж ти ночував, чим харчувався? До речі, скільки грошей витратив на поїздку?

– Виїхав з дому, маючи в кишені 300 гривень. Я точно знав, що ці гроші скоро закінчаться. Але не думав, що так швидко – вже на десятий день мандрівки. У Тольятті я потратив свої останні 20 російських рублів на маршрутку, щоб виїхати за місто.

Я свідомо вирушив у подорож із такою мікроскопічною сумою грошей в кишені. У попередніх мандрівках я вже встиг випробувати поради щодо виживання без грошей серед людей, опубліковані у книзі Антона Кротова «Практика вольных путешествий», і сподівався, що і цього разу зумію дати собі раду.

Найцікавіше те, що повернувся я додому в Україну, набравши кілька кілограмів живої маси. І першими словами моєї мами при зустрічі були: «О, так ти навіть поправився! Видно, росіяни тебе добре годували». Потім ми ще довго разом сміялися, бо я знову привіз додому кілограм рису у пляшці, який вже встиг побувати зі мною у подорожі у Москву.

Часто мене пригощали в кафе водії, з якими я їздив. Один із них, Андрій із Красноярська, сказав мені: «Я за будь-яке божевілля, окрім голодування». Ми проїхали з ним за один день більше 600 кілометрів від Красноярська до Нижнєудінська і дуже смачно пообідали та повечеряли у чудових придорожніх кафешках.

У байкальському селищі Култук мене запросили на пікнік місцеві сибіряки. Ми дуже гарно відпочили на березі річки Шудур поблизу сейсмічної станції, а ввечері ще й попарилися у справжній російській бані з березовими віниками.

На станції Шуміха на самісінькому березі Байкалу я ночував у наметі на турбазі в гостях у залізничника Сергія, батьки якого родом з України. Він запропонував поласувати ухою з байкальського омуля, а ще мені дуже сподобалися підсолені смажені сухарики. Смакота!

У Сибіру живуть люди різних національностей. Є дуже багато українців. І всі живуть дружно. Тут навіть собаки з котами в одній будці ночують. У Сибіру, якщо будеш конфліктувати з іншими, триматися відособлено, ти просто не виживеш.

Подорожуючи автостопом, щодня стикаєшся зі схожими задачами: як проїхати далі, де взяти продуктів, де переночувати. У більшості випадків ці питання вирішуються абсолютно без грошей. Із водіями домовляєшся їхати безкоштовно, у селах просишся в дім на ніч. Якщо ночувати не пускають, то можуть дати хліба або консервів у дорогу.

Спочатку просити щось поїсти у незнайомих людей мені було складно, не говорячи вже про те, щоб іти до них ночувати. Було якось незручно, соромно і лячно. В голові крутилася купа ідіотських думок на кшталт: «Як же я буду в когось щось просити? Я що – жебрак?». Але коли в рюкзаку не залишилося навіть шматка хліба, довелося таки пересилити себе.

Перші дві спроби знайти собі щось на вечерю були не дуже вдалими. Але третій будинок, до якого я постукав, виявився щасливим. Там живе сім’я таджиків із купою дрібненьких діточок. Вони мені надавали стільки продуктів, що довелося брати окремий пакет, бо в рюкзак все не поміщалося. На зворотньому шляху я знову зайшов до них в гості і подарував дітям кілька камінчиків із Байкалу. Ви би бачили, як тоді блищали їхні очі!

Поки було ще тепло, я ночував у наметі поруч із автозаправками або кафе. У кафешках набирав у термос кип’ятку, запарював ним вівсяну кашу. Тією вівсянкою якось навіть пригостив водія, що мене підвозив. Але вересень – це вам вже не літо, і прокидатися о третій ночі від холоду мені вже почало набридати. Довелося вчитися шукати нічліг у селах.

Найпростіше було знаходити продукти і місце для ночівлі у Сибіру. Тут за Уралом люди більш відкриті, легше йдуть на контакт. Хоча часом доводилося постукати і в 10, і в 15 хат, поки хтось візьме на ніч. Ловити попутки тут було зовсім не складно. До речі, тут дуже багато праворуких японських автомобілів – з кермом з правого боку. Їх сюди приганяють із Владивостока. Тут це місто всі ніжно називають Владіком.

А от найскладніше було заночувати у туристичному селищі Листвянка на Байкалі. Тут на кожному будинку висить табличка «Здаємо кімнату», і домовитися про безкоштовний нічліг здавалося просто нереальним завданням. Я обійшов ту Листвянку вздовж і впоперек, аж поки мені не порадили зайти у церкву і попроситися на ніч до священика.

– Можливо, в тебе є якась підсумкова ідея цієї мандрівки?

– Байкал подарував мені цілий місяць легкості і свободи. Місяць без турбот, без тривог і без виїдання мозку батьками та іншими охочими навчити, як треба жити. І як би пафосно це не звучало, Байкал показав, що є інше життя. І є вибір: чи кидати зараз усі свої зусилля на створення комфортних умов існування, чи почати втілювати свої мрії, нарешті почати жити.

У поїздку я не брав ніяких цінних речей, жодних понтових ґаджетів, візиток, значків, орденів і медалей – нічого, що могло би показати мій статус. У мене навіть грошей не було з собою. Для усіх людей у ці 37 днів я був просто хлопцем із траси. І мене приймали таким, яким я був – часом небритим, часом по вуха в болоті, і завжди голодним.

І вже десь на 15-й день мандрівки я нарешті розслабився і сам прийняв себе таким, який я є – зі всіма глюками, приколами і загонами, зі всіма комплексами і невиправданими очікуваннями, образами і невиконаними обіцянками. Щось у мені змінилося, і в голові, і в серці. І додому я повернувся вже не таким, яким втікав на Байкал.