[ads-pc-2]

 

Христина Жук розповіла нам про свої враження від поїздки в країну, до якої вона давно хотіла потрапити – Марокко.

P.S. В статті ми залишили слова з персонального лексикону Христини, щоб передати автентичність діалогу.

 

Мріяла відвідати Марокко ще з того часу, як з бабусею і мамою дивились серіал «Клон». Для мене це була чарівна і загадкова країна з запальними танцями та кароокими смуглими марокканцями, шикарними сукнями і, звичайно, з багатими килимами :)

Перше, з чого почала – це зробила open-call для напарника. Оскільки я подорожую автостопом, то вирішила, що самій в Марокко не дуже безпечно, тому треба взяти з собою хлопця, щоб охороняв і допомагав носити речі.

Наступний крок – це віза. Якщо чесно, я була здивована, що нам взагалі вона потрібна, камон, це ж Африка! Виявилось, що українцям віза потрібна, вартість близько 600 грн., відкрити можна тільки в Києві, записатись в телефонному режимі за місяць, і лише в вівторок або в четвер. Набір документів стандартний, крім одного «але»: на кожен день перебування у вас на рахунку має бути 100$ .

Я не знайшла, де можна було б скачати анкету, бо сайт тільки французькою і арабською, спішила капец, тому там заповнила її на місці на швидку руку. Зробила помилку в заповненні номера паспорта, консул попросив мене перезаповнити всю анкету 3 рази, Карл! 3 рази йопересете.

Потім консул сказав, шо мій готель не канає, треба на всі дні бронювати. При тому, що мій попутник мав аналогічні доки і в до нього по готелям питань не було взагалі.

Каже: «Я не прийму документи, приходь наступного разу». Мене це капец як взбісило тому, що я спецом зі Стамбулу летіла, щоб встигнути подати доки. Інші дати були для мене вже пізно і ніяк.

Зайшла до консула вже 500 раз і кажу: «Я все перероблю, живу в Львові, їздити в Київ ваще не айс». Сказав, що ок. Я забронювала готель на всі дні, канешно без картки. Потім прийшла і там чекала, поки він мене викличе 3 години, КАРЛ! Поки чекала, поговорила з багатьма людьми. Була одна жінка, вона фрілансер, офіційної роботи не має, то він їй сказав: «Іщі работу, патом атдихать». Як так можна?

Там не можна користуватися мобільним телефоном, але у якогось мужчини задзвонив телефон і він підняв слухавку. Після цього всіх вигнали і сказали приходити наступного разу і заново записуватися. Те, що у когось квитки – нікого не хвилювало. Кароче, враження в мене склалось, що я не в Марокко збираюсь, а в якусь невідому райську країну, яка тільки для обраних і найбільш терплячих. Мені вже давно хотілося все кинути і піти додому. І ще, щоб ви знали, здачу в консульстві не дають, тому не несіть крупні купюри.

Візу я все таки отримала, але не на ті дати, які мені потрібні були. Я в’їжджала в країну 26-го, а візу мені виписали з 27-го. Я подумала, шо якщо не пустять, то переночую в транзитній зоні. Але не так склалось, як гадалось, але про це пізніше. Ще трохи про підготовку.

Мені здалось, що потрібно купити собі довгі плаття і хустку, це ж мусульманська країна, треба бути обережною, бо ще каміннями закидають.

Я пішла в магазин секонд-хенду і купила парочку суконь. Щоб звикнути до нового амплуа, ходила так по Львову, реакція людей була дуже цікавою.

Також, за порадою свого друга я купила обручку, щоб до мене ніхто не приставав і не було зайвих запитань. Обручку я купила за 20 грн. в магазині ритуальних послуг. Чому саме там? Якщо людина помирає і вона одружена, то родичам жаль з золотом ховати, але й знімати перстень теж не дуже комільфо, (а що ж сусіди скажуть?!), тому вони купують фейкові і всі щасливі (крім того, хто помер).

На цьому, в основному, вся моя підготовка закінчилась, квитки купила за маршрутом (Варшава – Лондон –Марракеш – Фез – Барселона – Рим – Бухарест) лоукостом «RyanAir» – коштував десь такий квиток 80 євро.

Але ми на літак не потрапили…

По-перше, майже не встигли, забігли останні, але на паспортному контролі не пустили мого попутника через те, що в нього немає британської візи. Я їм довго пояснювала, що ми транзитом, що в Лондоні є правило навіть без візи, якщо транзитом, то можуть на 24 години випустити погуляти. Так от, в лоукостів немає транзитної зони в Лондоні, ці правила прийняли якраз 2016 року. Ми були в пічалі страшній.

Попічалились трохи і вирішили їхати автостопом. В Польщі мені це здавалось нереальним і просто космосом. Водії, які нас везли, теж нам не вірили, що ми доїдемо. Але для мене це було принципове питання – добратись туди будь-якою ціною.

Не встигли ми вийти на точку стопу, як кожного з нас оштрафували на 160 злотих. За те, що ми взяли квитки не на ту зону. Лузерс продовжують свій лузерний шлях. Контролер, коли почув, що ми намилились в Марокко, взяв тільки один штраф і підвіз нас до траси, бо сам був в Марокко і каже, що там агонь.

Після Польщі поїхали в Німеччину. Там все було добре, крім того, що нас декілька раз забирала поліція, через те, що ми стопили на автобані. Це є заборонено і, на думку поліції, дуже небезпечно (але вони ж не знають, що там найкращий стоп). І навіть чемні німці чи швейцарці такі ж скажені, як і ми, зупиняються в заборонених місцях, де машини ганяють на швидкості овер 100 км/год. Німецька поліція – це не польська, і штраф з нас не брали, а лише показували краще і безпечніше місце. Коли подорожую стопом, завжди юзаю hitchwiki – тут найкращі поради з найкращими точками для стопу.

Всі, хто нам зупинялися – реально афігенні водії :)

Ми їхали з вчителем з географії (він на фото), чуваком, який перевозить коровок зі Швейцарії в Німеччину, дідом, який на байку з Італії доїхав до Індії, наркоманами з Ібіци, військовим з Філіпін, лікарями, дальнобійниками і ще багато ким. Всі виявилися дуже приємними людьми, навіть якщо ми не знали якоїсь мови, все рівно ми знаходили спільну мову, що дуже круто.

Після Німеччини ми поїхали в Швейцарію.

Про наше життя в Швейцарії. Діалог в нормальних людей:

– Ма, мама коли ми будемо їсти ?

– В обід, синку.

А в нас так:

– Христя, коли ми будемо їсти?

– В Франції.

Ціни високі, це правда, тому чекали, поки доїдемо до Франції. Зате автостоп у Швейцарії, напевне, найкращий серед європейських країн.

(Veve, Swiss)

Поки їхали через всю Європу, в голову прийшли думки, чому мене навчив автостоп.

Чому мене навчив автостоп:

• відкритість (я відкрита до світу, а світ – до мене, і це відчуття – безцінне);
• ніколи не здаватись (в будь-якій, навіть найгіршій, локації все рівно рано чи пізно хтось зупиниться);
• довіряти людям (коли їдеш стопом, фактично довіряєш своє життя водію);
• розбиратися в людях (з першого погляду зрозуміло до кого можна сідати, а до кого – не варто);
• розуміти інших людей, культуру, звичаї;
• розмовляти з людьми, не використовуючи мову, а розуміти жести і очі (часто не всі знають англійську, і я всіх мов не знаю);
• орієнтуватися на місцевості (найскладніше знайти гарну точку для стопу);
• радіти простому (коли стопиш і чекаєш 2 години, ти такий щасливий, коли хтось зупинився);
• жити зараз, а не відкладати життя «на потім»;
• розуміння того, що всі люди однакові і національність не має значення, всі однаково просто хочуть бути щасливими;
• і ще найголовніше – це розвиток віри в людей і в людство загалом. Коли зупиняється кожна наступна машина, означає, що людям небайдуже і вони безкорисливо хочуть мені допомогти, отже людство не втрачене :)

Після Франції нормальний автостоп закінчився, в Іспанії (особливо в Андалусії, куди ми і їхали) його фактично не існує. Якщо в Європі в середньому ми чекали по 15-30 хв., то в Іспанії – це 6-8 годин. Це була боль і пічаль. Якось ми спали прямо на лавочці біля траси.

Але все ж таки ми добрались до порту Мотріль, звідки ходять пороми до Марокко. Квиток на паром взяли за 25 євро, в дорозі 6 годин. На кораблі ми з попутником вже не розмовляли один з одним, тому було очевидно, що треба вже розходитись. Але так як я не знала чи це безпечно самій там тусити, вирішила не рубать з пліча, а просто включити ігнор, поки не добралися до Марокко. Насправді, мій попутник хороша людина, просто в екстремальних ситуаціях, 24 години на добу не кожна парочка пройде таку перевірку.

На поромі плисти дуже-дуже круто, звичайно, якщо у вас немає морської хвороби, то це повне задоволення і красиві краєвиди. На кораблі я була єдиною дівчиною, всі решта – чоловіки. Для мене це видалося дивним.

І от коли я ступила на марокканську землю, моє щастя не мало меж. Більше 3 000 км і ось я тут.

Зразу стало зрозуміло, що багато в чому я помилялась, а саме в тому, що треба ходити лише в хіджабі. В Марокко я ходила в звичайному одязі, так як вдома, і все було добре.

Автостоп в Марокко, напевно, один з найкращих – на рівні з Туреччиною і Грузією. Чекати взагалі не доводилось. Люди дуже швидко зупинялись. Зазвичай, це були або французи, або іноземці, або марокканська молодь. Люди були трохи в шоці, що ми тут з України забули. Але молодь багато що знала про Україну, бо марокканські студенти люблять навчатись в Україні – це дешево і це яка-не-яка Європа.

Тут друга державна мова – французька, тому всі її розуміють і якщо ви знаєте французьку, то ви тут як вдома. Я французькою знаю лиш декілька слів з пісень і декілька слів арабською (з фільмів про терористів, типу «алах акбар»), але і з цим набором ми вижили. І більше того, один з водіїв, який нас підвозив, потім влаштував мені екскурсію по пустелі, оазису і дуже крутих місцях. Всі давали свій номер і кликали додому. Люди справді дуже-дуже гостинні.

В Марокко кожне місто має свій колір. Касабланка – біла, Шешфауен – блакитний, Марракеш – оранжевий. І в кожному місті всі таксі мають однаковий колір, але в кожному місті цей колір різний. Архітектура тут вражає, я в казці :)

Спершу, я поїхала на океан в курортне місто Агадир. Тут дуже багато туристів, водичка прекрасна і місто дуже розвинуте і гарне. Поплавала, згоріла і поїхала в культурну столицю – Марракеш. Тут і почалось справжнє Марокко.

Мараккеш – це таке місце, яке застрягло десь в 1000 році до нашої ери. Звичайно, я не говорю про нове місто, я кажу про Медіну. Протягом 2000 років тут нічого не змінилось. Гугл мепс тут не працює, він просто в шоці, як тут можна розчехлитись в цих вузеньких нескінченних коридорчиках, ще й вночі. Витратила 2 години, щоб знайти свій ріад в Медіні.

Що треба знати в такій ситуації

Ввечері тут стрьомненько самій блукати цими коридорчикам, бо всі шарять, що ти заблукала. Всі пропонують тобі допомогу, потім заводять ще в більшу глушину і кажуть, що ти маєш дати їм 50 євро. Якщо ти відмовляєшся, то тебе там залишають. Ввечері чомусь там тусять тільки погані люди, які хочуть скосити бабло. Дуже багато дітей, які роблять те саме. Хтось каже, що хоче з тобою йти, щоб тільки попрактикувати інгліш, ви йдете, а потім ви опиняєтеся в глухому куті і вам кажуть ціну. Тому з будь-якими знайомствами тут треба бути акуратним і чітко сказати, що нічого ви платити не будете. «Ла шукран» – це «ні, дякую», чарівне слово і від вас з третього разу відстануть. Якщо французьку не знаєш, то біда. Продавці ще більше намахують, тому завжди торгуйтесь і буде вам добро.

Медіна – це стара частина міста, збудована ще за часів арабського правління десь в IX ст. Мені випала можливість тут жити у місті Марракеш. Хочу поділитися враженнями.
Для мене, Медіна – це здоровенний базар, в якому живуть люди. Фактично цілодобовий і вічно живий :)

Як це так ?

Люди прокидаються під молитви імама, їх чути на все місто – з кожної мечеті грамофони і трансляція по радіо, це неймовірні відчуття. Це роблять декілька разів на день, якщо я правильно зрозуміла – то п’ять. Потім розкладають свій товар і пішло діло. Поки хтось один продає, інший з родини шиє, готує, привозить товар. Тому дім – це одночасно фабрика, склад і дім. Кожен дім записаний на одну людину, але там їх може жити скільки хочеш. На ринку рідкість зустріти цінники, продавець дивиться по тобі, яку ціну назвати. А ще вночі тут курять травку, діти бігають до третьої ночі, хтось шиє речі, хтось пече булки, кожен займається своїми справами. Я не знаю, коли ті люди відпочивають.

Також, на що тут варто звернути увагу, то це на двері. Двері в Марокко – це щось неймовірне, це те, чим відрізняється хата від хати, те, як зустрічають гостей. А ще – це понти. Чим крутіші двері, тим крутіший хазяїн. Але для мене то щастя відкривати все нові й нові двері цієї казкової країни.

Це не музей, я тут жила. Це називається ріад. Типу крутіше хостела, з особливою будовою. Квадрат, в центрі фонтан, декілька поверхів по колу квадрата, де живуть люди, а знизу знаходиться зал. Декілька ночей спала на даху ріада. Це афігенно – засинати під крики дітей і розборки бандитів і прокидатися під молитву імама, а ще зірки – тут вони здаються значно ближче до землі.

Також дуже цікаве місто Фез.

Найкращий вигляд на місто Фез і трохи про саме місто

Фез є другим найбільшим містом після Касабланки. Місто ділиться на 3 частини. Я жила у Фес-Ель-Балі. Це стара частина міста, огороджена муром, яка входить в Світову спадщину ЮНЕСКО. Більша з двох медін Фезу, ймовірно, є найбільшою у світі міською територією без автотранспорту. Університет Ель-Каравін, заснований 859 року, є найстарішим з постійно функціонуючих університетів у світі.

Трохи про звичаї

Помічала, що одні жінки повністю покривають лице, що навіть очей не видно, інші – частково, або взагалі лице відкрите.

Це залежить від договору який заключають перед весіллям, а також від того, чи дозволить чоловік. Взагалі, перед весіллям сім’ї одна одній повинні подарувати подарунків на суму 5000 євро, це так, більш-менш прілічно. І чоловік, якшо надумав одружуватись, забирає майбутню дружину з хати без нічого. Вона всі свої речі залишає вдома, навіть зубну щітку. Весілля тут – дорога штука.

Про 4 дружини. Чоловікам можна мати більше однієї жінки, але лише з дозволу першої дружини. Якщо вона не дозволить, то прасті дарагой. А щоб вона дозволила, треба, щоб в чоловіка було багато грошей і щоб вистачало любові на всіх.

Міста які варто відвідати в Марокко – Загора, Шефшауен, Марракеш, Фез, Ессауейра, Рабат, Агадир. Валюта тут дірхами: 1 євро=10 дірхам, 1 дірхам ~ 3 гривні. Їжа тут дуже дешева, свіжа і смачна. Жити також дешево, каучсерфінг працює дуже добре, ціни на внутрішні переїзди на рівні України. Раджу їхати мінімум на 2 тижні, і з собою взяти французький словник :)

І ще наостанок

Не намагайтесь знайти себе в подорожі, бо тільки загубитесь ще більше. Завжди з собою доводиться таскати себе.

Меняем реки, страны, города.
Иные двери. Новие года.
Но никуда нам от себя не деться,
а если деться — только в никуда.
Омар Хаям