[ads-pc-2]

Викладачі вишів ще не були нашими гостями у рубриці “Книги”. Літо – найбільш вдалий час це виправити; тож ми запросили до розмови Людмилу Шевченко-Савчинську, кандидата наук та викладача латинської мови (а ще – співавторку “Словника туристичних термінів”):

– Представтесь, будь ласка, нашим читачам, і розкажіть трохи про себе: хто ви і чим займаєтесь, окрім того, що любите читати

– Я – випускниця «київської класики», тобто відділення класичної філології КНУ ім. Т. Шевченка, понад десять років викладаю латинську мову в Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця. Дізнавшись про існування латиномовної сторінки у давній українській літературі, захопилася нею настільки, що захистила кандидатську і зараз працюю над докторською дисертацією, а одночасно – над перекладами з латини творів різних українських авторів. Полюбляю подорожі (особливо гірські) і фотографію. Пишу вірші.

– Які три книги ви прочитали останнім часом? Що в них сподобалось, а що – ні?

– Оскільки зараз літо, і немає занять – це слушна нагода продовжити науковий пошук. Тому закономірно, що книги, які я прочитала останнім часом, не є художніми. Проте і науковою літературою (в традиційному розумінні цього поняття) їх назвати важко. Свого часу я зачитувалася дослідженням з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. Наталі Яковенко, а тепер, нарешті, з’явився час прочитати її продовження – «Дзеркала ідентичності». Ці «дзеркала» дають рідкісну можливість побачити (через аналіз літературних творів та різноманітних історичних документів), якими саме проблемами переймалися українці ще на початку XVII ст.; також із подивом можна пересвідчитися, що деякі з цих проблем і досі залишаються не вирішеними.

Друга свіжопрочитана книга ще тісніше межує з художньою літературою – це «Notre Dame d’Ukraine» Оксани Забужко. Хоча тут розповідається про Лесю Українку, яка аж ніяк не належить до досліджуваної мною давньої української літератури, я прочитала її на одному подиху – просто, взявши до рук за порадою колеги, не змогла відірватися.

І третя – це збірка Ірини Жиленко. З особливою насолодою перечитую її досить ранні, казкові, химерні вірші. А втім, поезія – це те, що у фоні завжди, яку б прозову книжку я не читала.

– Яке ваше ставлення до сучасної української літератури? Якою вам, як читачеві, бачиться перспектива сучасного українського письменства?

– Я люблю українську літературу і саме в ній знаходжу як ніде багато саме того, чого потребую як читач. Величезне значення має мова – зрештою, навіть твори іноземних письменників я волію читати в українському перекладі. Чимало важить те, що зазвичай вітчизняні письменники описують добре знайомі реалії. Але найважливішим, мабуть, є те, чому важко підібрати назву – щось, як спільна хвиля, на яку значно легше налаштуватися, якщо ти живеш на тій самій землі, що й автор.

Проте зауважу, що коли йдеться про досліджувані мною часи (XVI–XVIIІ ст.), відокремити художню літературу від, скажімо, наукової, історіографічної, конфесійної тощо було досить складно – це називають жанровим синкретизмом (тобто взаємопроникністю жанрів). Спрямування до чогось подібного спостерігаємо сьогодні знову – наприклад, у тих творах самих згаданих авторок. Оксана Забужко акцентувала це в передмові, назвавши «Notre Dame d’Ukraine» – «заключна частина дослідницької трилогії».

Одним із позитивних результатів певного зближення художнього та наукового є удоступнення фахової літератури для ширшого кола читачів. Простіше кажучи, коли дослідження з історії викладене так, що його здатний оцінити і використати в своїй роботі літературознавець; або – більше – написано про Лесю Українку так, що ця праця (без дешевих сенсацій) захоплює увагу не-гуманітаріїв за освітою, то це і є жаданий плід письменницьких зусиль. Навряд чи такий шлях розгерметизації наукових галузей є цілком усвідомленими кроками (адже, як відомо, «Кожен пише, як він дише») – швидше, це рух у річищі великого стилю, як називав подібні явища Валерій Ілля.

До слова, подібне спрямування має власна книга «Давня література: з полону стереотипів» – науково-публіцистичний нарис про неолатиністику, найменш досліджену частину давньої української літератури. Недобачання її – результат поширеного упередження, ніби давня література занадто віддалена від нас у часі, отож, не може бути по-справжньому цікавою. За словами Івана Андрусяка, «На жаль, ми чомусь досі не доросли до того, щоб адекватно сприймати й поціновувати нашу стару літературу». Але ж, справді, не можна любити і розуміти те, чого не знаєш.

У цьому бачиться один із перспективних напрямів розвитку української літератури – щоб поміж інших жанрів культивувати ще й це поєднання наукових студій і художньої публіцистики. Результатом може стати витворення захопливого читва на дозвіллі для інтелектуалів (до речі, не лише українських).

– А яку книгу ви вважаєте твором “на усі часи” і радили би прочитати кожному?

– Не думаю, що існує така книга. Тобто у кожного є своя (чи й не одна), щодо якої є відчуваєш: не будь її свого часу, я могла б бути й інакшою людиною. Вибуховий ефект має книга, яка потрапляє до рук вчасно, тобто саме тоді, коли ти вже здатний її зрозуміти, оцінити, відчути.

– Що ж, дякую вам за розмову. Наостанок – ваші побажання аудиторії Inspired

– Щоб книги не переставали приносити насолоду, щоб було затишне місце, де можна було почитати, і цікаві співрозмовники, щоб обговорити прочитане.

Фото – зі сторінки Людмили в Google Plus

Нагадую, що нашим співрозмовником в рубриці “Книги” може стати кожен: для цього достатньо написати листа з темою “Інтерв’ю для Inspired” на адресу melnik.ua@gmail.com