[ads-pc-2]

14-25 жовтня, Росія

Поруч з нами переминаються з ноги на ногу декілька молдаван. Округле та невдоволене обличчя прикордонника висовується з віконця.

– Пешеходы и вы, жёлто-блакитные, сюда!!

На цих словах ми ступаємо на землю Російської Федерації. До кордону з Казахстаном залишається ще майже три тисячі кілометрів.

Маруся вперше опинилася в Москві та в Росії взагалі вперше, а от я вже збилася з ліку своїх візитів в Білокам’яну. Багато чого тут змінилося з часів мого дитинства, але Мавзолей на Красній Площі з муміфікованим вождем стоїть непорушно.

У Москві ми опиняємося оповитими теплою ковдрою дружніх зв’язків, але і через неї періодично протягує незручними питаннями – всіх цікавить ситуація в Україні та її бажання євроінтегруватися. Замовчане питання зависло в повітрі і, як рушниця по Станіславському, чекає свого пострілу. До початку Євромайдану залишається ще близько 45-ти днів. 

Покидаючи столицю, ми вирішуємо повторити книжний маршрут Вєнєчкі Єрофєєва.

Все відбувається в найліпших традиціях жанру: ледь встигаємо на електричку Москва – Пєтушки, на котру маємо квитки, але тільки до найближчої станції, а не до кінцевого пункту призначення – ми за автентичність!

Пити водку зранку бажання немає, але ми ж в Росії, хай йому грець! Ну і годі – може хтось в електричці пригостить. Та, на жаль, в нашому передостанньому вагоні лишень одні інтелігенти з книгами-газетами та дрімаючі пенсіонери. Всі місця зайняті, і ми товчемося в переповненому тамбурі.

Неочікувано, як тінь батька Гамлету, до нас в безквитково-тамбурове гетто навідується контролер. На щастя, це трапляється незадовго до прибуття потягу на одну з зупинок, де вся тамбурна тусовка вислизає на перон крізь щойно прочинені двері і зривається в спрінт до найближчого вагону. Народна забава з біганиною від контролера переходить в активну фазу щойно в полі зору з’являється людина в синій формі. Але в одному з таких спринтів Маруся спотикається і падає. Навколо її правого ока зідрана шкіра, тече кров, набрякає над бровою гуля. Ми чомусь регочемо.

В Нижньому Новгороді ми зупиняємося в масандрі дому, де жив Максим Горькій. У 1932 році барським жестом Сталін вирішив змінити на честь ще живого письменника назву міста, яка проіснувала понад 700 років. Так Нижній перетворився на Горькій.

Неймовірно, але за часів радянської влади 23 міста було перейменовано в честь затверджених партією видатних радянських діячів. Ще при житті партійних бонз місто Козлов змінили на Мічурінск, а Твер стала Калініним. Бажанням місцевих та їх побутовими проблемами у зв’язку зі зміною назви міста само собою ніхто не переймався.

В Казані складається враження, що тут Росія починає зникати: на будинках надписи на табличках виконані татарською, незнайомий говір на вулиці, мечеті, дивні страви – все це важко нагадує звичний шаблонний образ православної Росії з млинцями та матрьошками.

Час від часу де-не-де по Росії спалахують спроби проголошення незалежності тих чи інших республік. Починаючи з самого розпаду союзу Росія веде боротьбу з тим, що вона називає сепаратизмом, а по іншу сторону барикади кличуть національно-визвольним рухом. Десь ця боротьба ведеться силовими методами, десь політичними, а десь економічними.

У самого передгір’я Уралу на одному з перевалів нас підбирає чоловік на неприглядній дев’ятці. За годину дороги він встигає випитати в нас все: хто ми, звідки, куди та навіщо їдемо, чи бачили Януковича наживо, де які зарплати, скільки коштує в Україні кілограм цукру… Від зустрічних питань він ухиляється жартами та питаннями чи не українські шпіонки ми часом. Беручи до уваги кольорів наших комбінезонів і того, що на трасі ми стоїмо як живий флагшток, наша розвідувальна місія, якби вона була такою, мала прикриття небаченого рівня ідіотизму.

Аж раптом він вказує на ледь помітне містечко в долині, що оточено пагорбами та лісом.

– Это мой родной город Трехгорный. Закрытый и до сих пор секретный – гордо розповідає він. – По всему периметру забор с колючей проволокой, охраняется военными из спецвойск при полной амуниции, вход только по пропускам, въезд только по разрешению.

– И что вы там производите?

– Памперсы!

При союзах існування таких поселень було засекречено, їм присвоювали імена, що складалися з назви реального міста плюс число, а вулиці повторювали назви вже існуючих в містах-донорах. Номерація будинків та шкіл при цьому починалася з того місця, де вона закінчувалася в місті-донорі тому за всіма відкритими документами це було частиною відкритих міст але за декілька десятків кілометрів від них. Такі міста і їх жителі мали особливий статус – всі жителі мали надбавку у 20% до зарплати за секретність, а полиці магазинів ломилися від товарів, котрі були в дефіциті в решті світу.

З розпадом союзу існування таких міст розсекретили, присвоїли нові назви, перенумерували доми і школи і поступово зменшують кількість таких селищ шляхом скасування обмеження на в’їзд або об’єднання з іншими.

Дорогою на схід природа змінюється і стає все дедалі прохолодніше. В Челябінську нас застають перші сніги та завірюхи, хоча на дворі тільки середина жовтня. Розмірковуючи про те, як на характер людини впливає суворий клімат, в котрому доводиться не стільки жити, скільки виживати неможливо оминути дорогою Росію – країна простягається від арктичного до субтропічного полюсів. Будучи територіально найбільшою країною в світі, Росія всього дев’ята за кількістю населення саме через те, що велика кількість її території непридатна для заселення. Але й та, що вважається придатною, не особливо жаліє своїх мешканців, так в найсуворішому місці для життя на цій планеті – місті Оймякон – температура взимку падає до -65 С, а в Норильську 10-ти градусне літо триває лише місяць. І разом зі зміною клімату по всій території змінюється народність населення, їхні національності, вірування, традиції та мови. Єдине що незмінне на цій всій території – паспорт громадянина Російської Федерації.

Протягом нашого переміщення країною в жовто-блакитних комбінезонах розмови у кабінах фур, салонах авто і помешканнях місцевих жителів періодично вертаються до російсько-українських відносин. Від багатьох лунає ледь прихована образа з однаковою риторикою, мовляв хохли їх зрадили, розвалили Радянський Союз, забрали нашу землю, поцупили Крим і як би було круто все повернути знову, ставши наддержавою, котру всі бояться та поважають.

«Как бы было хорошо вернуть нашу землю обратно».

Під виразом «наша земля» мається на увазі все: від східного Берліну і до Аляски. Чим далі від Москви чи Петербургу, чим старіше співрозмовник, тим разючіше риторика, тим глибша впевненість у вірності своїх поглядів та несприйнятливість до будь-якої критики, тим сильніше вплив на його особистість пропаганди з телевізору.

– Как тяжело стало жить после того, как они Советский Союз развалили, сволочи!

– Но ведь вы по-прежнему самая большая страна в мире, неужели земли мало?

– Раньше было лучше!

Росія відчуває такі-собі фантомні болі щодо втрачених територій – рука вже давно ампутована, але все одно чешеться.

– “Эх, красивые вы, хохлушки, и готовите лучше наших баб”, – чуємо від чергового водія. Всю дорогу Росією її жителі те і роблять, що величають нас «хохлушками» і десь на півдорозі це вже всерйоз зайобує.

– Почему вы постоянно называете нас хохлушками?

– А разве вам обидно?

Ми зупиняємся на ночівлю в будинку, де всім завідує стальної волі бабуся. При СРСР вона займала високий чин на секретному підприємстві по виготовленню танків і мала звання майору. Ми що є духу намагалися оминати питання взаємовідносин наших країн, але політика не дає спокою нікому – вона в усіх на устах.

– Украинцы? – здивовано зводить вона брови. – Какие украинцы? Вас же не существует!

Стверджує щиро і з вірою в сказане, не з метою образити, а скоріше в якості констатації науковоого факту.

– Я работала в Харькове в 76-ом году и там не было никаких украинцев. Все мы были русские, только вы там сейчас всякой ерундой занимаетесь!

До кордону з Казахстаном лишилось зовсім трошки. Ми їдемо в фурі мовчки – кожен зайнятий своїми думками. У вікна захлинає дощем, маятником ходять склоочищувачі, на 27-ій частоті два незнайомих між собою далекобійники розповідають одне одному вірші про осінь.

Умом Россию не понять,

Ее аршином не измерить,

У ней особенная стать,

В Россию можно только верить.