A password will be e-mailed to you.

ams-ukr

andriyАндрій Луцик у свої 20 з лишнім років уже зумів побачити, напевно, більше країн, ніж кожен з нас. Починаючи з відвідин Америкиподорожі навколо Балтійського моря, завершуючи підкоренням найвищої вершини Європи, Ельбрусу, він продовжує надихати своїми мандрами багатьох читачів. Минулого року Андрій вирішив здійснити своєрідний соціальний експеримент, перевіривши на самому собі, чи можливо доїхати з Амстердаму до Україну, не витрачаючи при цьому грошей. Як бачите – це можливо: хлопець перетнув половину Європи і написав захоплюючу розповідь про свої пригоди. 

Третя ночі, один з парків в центрі Амстердаму:

– Ей! Хто там? Ану вилазь! – засліпивши мене ліхтариками, місцева поліція руйнує мій затишний сон. Склавши намет, світанок я зустрічаю на лавці, обнявшись зі своїм рюкзаком. Попереду – 22 країни, ніякого плану та грошей, сотні історій та безкінечність людського добра – сьогодні на два місяці я падаю в непередбачувану течію дороги.

Night street in Amsterdam, Netherlands

Декілька машин – і я в Брюсселі. Сотні туристів на центральній площі міста фотографують свій фейс на кожну сторону світу і стоять, оновлюючи сторінку в фейсбуці, в надії побачити свіженькі лайки. Хочеться пошвидше повернутися на трасу.

Ще одна ніч в парку – і на наступний день мене запрошує в свій будинок біля Люксембургу байкер, прожект-менеджер та власник тренажерного залу на ім’я Марк. Теплий вечір проводимо за розмовами на терасі, попиваючи пиво з його сім’єю. Ідеальний релакс. Зранку, залишивши свою традиційну листівку зі Львова, ми прощаємось і Марк відвозить мене в центр міста.

Наступна зупинка – Париж. Ці 400км я проїжджаю однією машиною і падаю на траву перед Ейфелевою вежою якраз на заході сонця. Гуляючи вуличками міста, попадаю на безкоштовний фуршет і вже за півгодини силою запихаю в себе пасту в квартирі Тіко – приватного водія президента та прем’єр міністрів Французької Полінезії. В маленькій кімнаті з ним, його шестимісячною донечкою і дружиною знайшлося місце і для мене.

DCIM100GOPRO

Щодня десятки нових історій, мрій та переживань – наскільки ж можна зблизитись буквально за декілька хвилин щирих розмов. Всі такі різні,але одночасно й такі однакові – кожен просто бігає в пошуках своєї нірвани, хоче любити та бути любимим.

Кілометри за кілометрами – я проїжджаю сонні озера на півночі Швейцарії і гуляю затишними та спокійними вулицями столиці Ліхтенштейну. Пробираючись серпантинами через засніжені вершини та селища в долинах, вже за темноти я добираюсь в містечко Цермат і піднімаюсь нічним лісом, в надії побачити прекрасний Маттерхорн. Пара блискучих очей спостерігає за мною з кущів. Страху в них більше ніж в мене, але я всерівно стискаю в руці свій швейцарський ніж.

DSC_0285

Після дня в наметі під дощем та холодної ночі на висоті 2500м біля озера Штеллізее, зі сходом сонця мене будить стадо овець і переді мною відкривається давно омріяна засніжена вершина. Тут тільки я і Маттерхорн на горизонті. Побудемо вдвох, поки сонні туристи дістануть свої тіла з-під затишних ковдр. В таких місцях починаєш відчувати себе частинкою всього, а не простим одиноким роботом бетонних лабіринтів. Просидівши з годину просто милуючись всім навколо, я пакуюсь, та з широкою усмішкою спускаюсь вниз гірськими стежками під Кодалайн в навушниках.

До Берну мене довозить вчителька німецької Сара, яка і запрошує до себе. В домі всі вегетаріанці, її син – буддист, а на задньому подвір’ї вони вирощують марихуану. Сара готує вечерю і розповідає про свої пригоди під час подорожі автостопом в Грецію у 1983 році. Дорога подарує правильних людей, достатньо просто їй віддатись.

DCIM100GOPRO

Дощить, зупинятись ніхто не хоче. Наступну ніч я проводжу в безлюдному парку серед мокрого листя. Все далі на південь, через сніги, вузенькою дорогою національного парку Меркантур – і я опиняюсь на сонячному пляжі серед пальм та кактусів. Навколо поліція, камери, цивільні з раціями – Монако компенсує свій розмір ідеальним порядком. Перелізши через паркан, я пробираюсь на невеличкий дах з видом на нічне море. Але, не встигнувши розкласти каремат, мене освітлює потужне світло ліхтарика і невідомий голос наказує не рухатись. Поліція перевіряє документи і каже забиратися подальше – впискою моєю виявилась місцева в’язниця.

Monaco evening cityscape

Міріам, яка тільки-но прилетіла після півтора місяці в індійському храмі, бачить на узбіччі мене і вирішує зупинитись. З вигляду – типова жителька Індії, хоча насправді німкеня, яка просто народилася не в тому місці. Два наступні дні я проводжу з нею. Вона годинами розглядає камінчики на пляжі, на даху своєї легковушки возить величезні листя пальм, по декілька разів на день губить ключі від машини, в пошуках просто перекладаючи все з сумки в сумку, постійно засинає за рулем, врізається в стовп і плаче:

– Ненавиджу! Я хочу повикидати всі карточки, телефон і жити в джунглях разом з Садху не маючи нічого!

ITALY - JUNE 30: Indian style room and sitting indian women on June 30, 2015.

Доївши черешні на набережній, ми прощаємось і Міріам обіцяє принести мені зранку сніданок, але так і не приходить.

Освіжившись в морі, я повертаюся на трасу. Світить сонце, я слухаю джаз – мені абсолютно все рівно, що було вчора і мене не хвилює що буде завтра, я просто з захватом спостерігаю, не підозрюючи, що буде далі і в цьому весь кайф.

Вечір на заправці, ніч на заправці, ранок на заправці – італійський стоп перестає працювати і 400км від містечка Манарола до Риму я граю в хованки з провідниками швидкісного поїзда. Помахавши Папі в Ватикані, пора знову повертати на північ. З безкінечності італійських заправок, де я, здавалось, погруз вже назавжди, мене рятує Іван:

– Давай зі мною, до самого Тернополя. – звучить спокусливо, але прощаюсь я з ним біля окружної Любляни.

Дві машини – і я лягаю в траві на березі Бледського озера. З ресторану поряд доноситься музика Шопена, качки повільно плавають, задумавшись над сенсом життя і в мене абсолютно відпадає бажання повертатися додому.

З мовчазними сербами я доїжджаю в Загреб. Основним завданням на сьогодні є попратись і помитись, що я успішно реалізую в одному з хостелів, де ніхто на мене уваги так і не звернув.

Водії, побачивши мене з табличкою “Београд” на виїзді з міста, сигналять, але зупинятися ніхто не хоче. Нарешті пригальмовує лисий мужичок в темних окулярах:

– Ти ідіот? Хорвати ненавидять сербів. Повезло, що не побили. – він завозить мене в ресторан, замовляє порцію гуляшу, лимонад і малює табличку з назвою останнього міста перед кордоном з Сербією – Жупаня.

В Београд я вриваюсь на швидкості 180км/год під сербський клубняк. Навколо чекушки, цигани, будинки обліплені кондиціонерами. В центрі всі об’їдаються поп-корном і закупляються футболками «I love Russia». Православ’я. Я розкладаю свій намет біля каруселі в парку атракціонів.

DSC_0615

DCIM100GOPRO

Одне із сербських сіл по дорозі в Боснію і Герцеговину – смуглі підлітки розгулють з пивом в завужених камуфляжних штанах та яскравих найках, копаючи пусті пляшки, розкидані по землі, а беззубий дідусь їде на фірі розбитою дорогою в своєму потертому піджаку.

– Тут тобі ніхто не зупиниться. Це Сербія. – каже молода дівчина, гуляючи зі своїм песиком.

Гальмує старенька легковушка, я перекладаю велетенський кавун на заднє сидіння і їду дальше.

Почувши про Косово в моїх планах всі зразу починають активно мене відмовляти – “там мафія, вбивства та небезпека, ти можеш заснути і більше не прокинутись”. Від цього мені стає лише цікавіше.

DSC_0735

За вікном з’являються мечеті і знову виростають гори. Я проїжджаю Сараєво, Мостар та каньйонами і глибокими ущелинами, затопленими гірськими озерами ,добираюсь в столицю Чорногорії – місто Подгориця.

Магазини, супермаркети, пам’ятники та площі – всі міста починають здаватись однаковими та нецікавими.

Я повільно повзу по розпеченому асфальті, вибираючись за межі міста і заливаюсь потом. Зелені вершини переходять в безмежний степ з мутним пожовклим повітрям та ледь помітними обрисами хребтів на горизонті. Албанія. Гори кавунів на узбіччях чергуються з пузатими даішниками, а смаглявий хлопчик просить купити в нього маленького білого кролика.

DSC_0740

Декілька днів тому місцевий пристрелив неподалік молоду пару з Чехії, про що я і чую в кожній машині. Ввечері, голосуючи на виїзді з Тірани, навколо мене утворюється тусовка хелперів-албанців.

– Дивись, там автостанія, а от там – поліція. Вони тебе врятують! – напевно казали вони, відмовляючись вірити в силу албанського автостопу.

Один з них, хлопець років шістнадцяти, виявився найкориснішим і, запитавши дозволу в тата, запросив мене додому.

По дорозі в Косово я дві години під народні пісні в виконанні запального дідуся насолоджуюсь крутими скельними берегами озера Коман і попадаю в невеличке село біля кордону. Під ногами плутаються черепахи, змії та найрізноманітніші ящірки. Люди вітаються, питають звідки я, водії сигналять та махають рукою. Вечоріє, я звертаю на подвір’я однієї з хат і питаю в компанії хлопців мого віку чи не можна було б тут переночувати. В сім’ї всі мусульмани, англійської ніхто не знає. Жінка зразу накриває на стіл, в кімнаті з’являються все нові люди. Мені наливають ракію, чашку найсмачнішої в світі кави і з цікавістю чекають мою реакцію на цей божественний албанський мікс. Я розгублено дивлюся на них і всі сміються.

Зранку мені зупиняється перша ж проїжджаюча машина. Порозглядавши печатки в паспорті, здивований прикордонник ніяк не може згадати чи потрібна мені віза для в’їзду.  Я заспокоюю його своєю шенгенкою, отримую штамп і їду далі.

В Косово мене таки ніхто не зарізав і не продав на органи. Піднявши великий палець, чекати тут не довше п’яти хвилин. По Приштині розгулюють військові НАТО в камуфляжній формі, з даху багатоповерхового готелю слідкує за всім Статуя Свободи, а бульвар названий в честь Білла Клінтона. Одним з моїх водіїв виявляється місцевий золотозубий репер Доганос, який дарує мені кепку та запрошує показати свій взуттєвий магазин та рідне містечко Качанік.

– Ти тільки подивись на ці мечеті, на ці дерева, на цих людей! Подивись на них! – він кайфує просто від всього, що бачить. Ми з’їдаємо по бургеру і доїжджаємо до кордону з Македонією.

Скоп’є вражає ідеально вилизаним центром з пам’ятниками та статуями найрізноманітніших розмірів. Туристи катаються на червоних двоповерхових автобусах, ні на секунду не випускаючи з рук свої фотоапарати, а місцевий бездомний розповідає, що в країні насправді криза та безробіття.

Пекельна грецька спека змушує стопити пустою пляшкою “Моршинська спорт”. Декілька ковтків холодної води – от і все, що мені потрібно. Так і не зустрівши богів на вершині Олімпу, весь день спускаюсь далі на південь з далекобійником із Кам’янця-Подільського. Він зупиняє фуру на узбіччі, ми смажимо домашні налисники з м’ясом, попиваєм чайок і споглядаєм гористі простори Греції. Хіба ж не ідеально?

– Псяча в мене робота. Я б краще гівно на фермі весь день лопатою кидав! – бідкається Василь і довозить мене до самих Афін.

Просидівши годин п’ять біля порту з розписаним шматком картону, я назбирую п’ятдесят євро і один банан та готуюсь до п’ятнадцятигодинного чілу на велетенському лайнері. Назустріч ідуть свіжоприбувші сотні сирійців з маленькими рюкзаками та надією в очах, залишивши позаду остаточно перекреслене минуле.

DSC_0963

Корабель пришвартовується практично на кожному острові по дорозі і наповнюється гучними бізнесменами з величезними кошиками, які бігають наперегонки, викрикуючи щось незрозуміле та стараються нагодувати сонних пасажирів,розкиданих по підлозі коридорів. Це все нагадує рідну Мукачівську електричку, я закутуюсь в спальник і усміхнувшись засинаю.

DCIM100GOPRO

Змінивши дві машини, мені зупиняється блискучий крайслер, в якому вже за темноти я і вриваюсь в двадцятисемимільйонний Стамбул.

– Я таки радий, що підібрав тебе. Удачі! – щасливо потискає мені руку водій, з яким спілкувались ми виключно через гугл транслейт. Ось це і є успішний автостоп.

DSC_0979-2

Центр міста переповнений біженцями, які цілими сім’ями кочують з газону на газон. Найближче дерево для них – туалет, а трава – м’ягенький матрац. Я теж не заморочуюсь над вибором вписки і розкладаю свій намет під пальмою перед мечеттю султана Ахмета.

Вибиратись з таких мегаполісів не просто. Безуспішно помахавши водіям в кілометрових заторах я ночую в аеропорті і на наступний ранок ловлю свій дебютний мотоцикл. Вітер здуває окуляри з лиця, я міцно тримаюсь,стараючись не перевернутись назад – на швидкості 150км/год ми переганяєм унилі легковушки.

DSC_1027

Хочеться пошвидше добратись додому, але пропозиція молодої болгарської пари поїхати з ними на паті до друзів здається занадто цікавою і я не можу відмовити. Декілька напівзакинутих дерев’яних хат, велике подвір’я, навколо фруктові дерева. Дівчата в одних трусах купаються в річці, хлопці з пивом валяються на березі. Ціле літо тут тусуються стопери-бродяги з найрізманітніших куточків світу. Ввечері ми розпалюєм велетенське багаття, п’єм ракію та заливаєм її вином і пивом. З колонок лунає болгарський метал, всі бігають та веселяться. Я знаходжу трохи вільного місця в сіні між вирубленими тілами, тут і засинаю до ранку.

DSC_1054

Болгарія не хоче відпускати – на наступний день я вписуюсь в Велико Тирново, де весь день ми п’єм пиво та готуєм спейскейк. Свій шматочок з’їдаю вже на сніданок, прощаюсь і виходжу на трасу. Зрозумівши в другій машині, що я просто дивлюсь вперед і мовчу навіть не знаючи як виглядає водій поряд зі мною, стало ясно, що спейскейк таки працює. Мене висаджують біля кордону з Румунією. Рухатись далі не хочеться і, перекусивши, я лягаю на траву під найближчим деревом та розглядаю повільно падаючий білий цвіт на фоні голубого неба.

DSC_1065

В одному з останніх румунських містечок зустрічаю дев’ятку з номерами UA.

– Добрий день! Підкинете через кордон?

Мені не відмовляють і я починаю розказувати про свої пригоди постній бабці поряд та двом пацанам в кепках на передніх сидіннях.

– І шо то таке той автостоп? Вопше без дєнєг?

Зрозумівши, що платити я їм не збираюсь машина зупиняється і я вилітаю на вулицю разом зі своїм брудним потертим рюкзаком так і не доїхавши декілька кілометрів до кордону. WELCOME HOME.

Фото, текст, відео: Андрій Луцик

P.S. Заходьте за листівками!

Львів – вул. Коперника 28, магазин “Like by Look”

листівки

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Shift + Enter або клікніть тут, щоб повідомити нас.