A password will be e-mailed to you.

11877481_9049138_lz

Довгі зимові вечори попереду, і аби ви не нудьгували, Inspired починає нову рубрику під назвою Оповідання на вихідні. Це короткі оповідання, які можна прочитати за кілька хвилин, написані українськими авторами. Хочете надіслати своє? Пишіть: inspiredua@gmail.com. Перше оповідання – від Марка Лівіна, колонку якого ви могли вже читати цього року.

«Тиша та галас»

За час, який вони разом прожили в цій квартирі, її вікнами кружляла осінь, танцювала зима, дихала весна та потіло літо. Кожна пора приносила щось особливе. Тільки у липні було так смачно пити холодний квас у парку навпроти. Жовтень зігрівав їхні ранки запашною кавою. Січень втішав близькістю до метро. Травень грав цвітом, що тягнувся до високих вікон. Ніяких перин та солодощів — великий матрац, картини власного виробництва та простір, який вони не хотіли наповнювати нічим. Крім танців, друзів і вечірок.

— Чому ти хочеш переїхати?

Дівчина-ріелтор зі сумом розглядала одну з картин. Лимонне дерево у горшку. Ваня стояв, зіпершись спиною до дверей. Руки переплітались на грудях. Обличчя не виказувало жодних емоцій. Він сказав холодно:

— Бо мені набридло тут жити. Взимку тягне з вікон, а влітку жарить так, що діватися нікуди.

— А восени та весною?

— Студенти галдять під вікнами. Спати не дають.

— Не дуже страшна проблема, скажу тобі. А куди поділися картина з дівчиною?

— Я її викинув.

— Чому?

— Тому що мене бісила її талія.

— Але вона дуже підходила до цієї квартири.

— Не думаю.

— Взагалі…?

Дівчина посміхнулася та вимовила натхненно:

— Знаєш, я, коли зайшла всередину, відразу уявила, як вона відчиняє вікна на повну та впускає ранкову прохолоду й гамір до квартири. Розминає шию, збирає довге волосся у хвіст. Тільки я не подумала, що в цю мить робиш ти. Може підкажеш?

Вона уважно подивилася на Ваню. У її погляді було щось від кота, якого хочеться притиснути до себе. Він зітхнув. Примара пронеслася кімнатою.

— Не треба зітхати так важко, — дівчина відвернула погляд, — зараз ми швидко укладемо договір і я піду. Думаю, за тиждень другий знайдемо нових мешканців. Ти вже маєш куди переїхати?

— Так. Оболонь, — відповів Ваня. — 12-й поверх, панорама Дніпра і велике двоспальне ліжко. Нарешті. Від матрацу у мене проблеми з хребтом. Викину його.

— А картини забереш з собою?

— Ні.

— Навіть лимонне дерево?

— Навіть його.

— Я думала, в ньому є якийсь потаємний зміст для тебе.

— Немає ніякого змісту.  Для чого ти все це говориш? Давай закінчувати. Бо в мене ще є справи.

— Ти все такий же зануда.

— Я просто поважаю свій час.

Дівчина сіла на матрац. Ваня спостерігав, як вона швидко заповнює договір. За вікном сіріло. Місто грало музику вогнями. В темпі три четвертних з форшлагами. Це був грудень. Близько 16-ї вечора. Магічний час сірості та мряки, від якого всередині все дивовижно стискалось та нило. Всесвіт у масштабах своїх раптово став не більшим за кімнату.

— Підпиши ось тут, — дівчина за хвилину вказала пальцем на пташку внизу тексту,  — і тут.

Ваня підійшов, взяв договір та двома швидкими рухами поставив підписи.

— Один примірник залиш собі. Інший я заберу. Найближчі кілька днів доведеться приймати гостей. Тобі зручно після 18, так?

— Так.

— Вони дзвонитимуть заздалегідь, щоб домовитися.

— Супер.

— Тоді наче все.

Дівчина склала договір навпіл та заховала його в сумку. Потяглася за курткою, що висіла на вішаку в кутку. Вдягла її. Але якось невпевнено. Ніби хотіла залишитись. Довго застібала ґудзики, повільно намотувала шарф на шию, вдягала рукавички. Ваня ж закостенів. Мовчки стояв, спостерігаючи за її рухами. Не було ані жалю, ані спроб зупинити, викохавши востаннє на матраці, аби всі сусіди знали, що колись у цих стінах жила пристрасть.

— Ти хоч розумієш, що ми зараз робимо? — запитала вона біля дверей.

— Нічого, — без емоцій відповів Ваня.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Shift + Enter або клікніть тут, щоб повідомити нас.